Ернест Хемінгуей - Райський сад

Він стояв нерухомо й слухав, як годується слон. Дух його вчувався так само виразно, як і тієї місячної ночі, коли Девід підкрався до слона дуже близько й побачив його дивовижні бивні. Потім запала тиша, і він уже не чув духу слона. А тоді розлігся пронизливий зойк, гримнув постріл з рушниці 0,303 і одразу ж за ним, мов луною, двічі бабахнула батькова двостволка калібру 0,450; потім почувся шум, тріск і поступово став віддалятись, і тоді Девід кинувся в зарості й побачив переляканого Джуму із закривавленим обличчям та блідого й лютого батька.

— Він напав на Джуму й збив його з ніг,— сказав батько.— Джума поцілив йому в голову.

— А ти куди поцілив?

— Куди, розтуди його, зміг, туди й поцілив,— відказав батько.— Тепер рушаймо по розтакому кривавому сліду.

Крові було багато. Одна ясно-червона цівка забризкала стовбури, листя й ліани на висоті Девідової голови, сліди другої, темнішої, забрудненої недотравленою їжею, виднілися набагато нижче.

— Прострелені легені й черево,— сказав батько.— Ми знайдемо його мертвого чи нездатного рухатись... я так сподіваюся, хай йому чорт,— додав він.

Вони знайшли його нерухомого, заціпенілого від болю й розпачу. Він прогнавсь напролом крізь хащу, де годувався, перетнув клапоть рідколісся, і там Девідові з батьком довелося бігти по залитій кров'ю стежині. Потім слон знову заглибився в хащу, і раптом Девід побачив його попереду: він стояв, сірий і величезний, прихилившись до стовбура дерева. Спершу Девідові було видно його тільки ззаду, а тоді батько вихопився наперед, він подавсь за ним, і вони обійшли слона, неначе то був корабель на якорі, і Девід бачив, як по боках у нього тече кров. Потім батько звів рушницю й вистрілив, і слон важко, повільно повернув обтяжену величезними бивнями голову й подивився на них із Девідом, а коли батько пальнув з другого ствола, хитнувся, мов підрубане дерево, і з шумом поваливсь у їхній бік. Але він був ще живий. Просто як ото стояв, так і впав з перебитою лопаткою. Лежав нерухомо, але око його жило й дивилося на Девіда. Вії в слона були напрочуд довгі, і Девід зроду не бачив нічого живішого за те око.

— Стрельни йому у вухо з триста третьої,— сказав батько.— Ну ж бо.

— Стріляй сам,— відказав Девід.

Тим часом до них пришкандибав закривавлений Джума; ліве око йому затуляв здертий з лоба клапоть шкіри, біля перенісся видно було оголену кістку, з розірваного вуха капотіла кров. Не кажучи й слова, він забрав у Девіда рушницю, приставив дуло до самого вушного отвору слона й двічі вистрілив, люто клацаючи затвором. За першим пострілом око слона широко розкрилось, а тоді почало скляніти, і з вуха двома яскравими струминками на зморшкуватій сірій шкірі потекла кров. Ця кров була не такого кольору, як раніше, і Девід подумав: треба це запам'ятати,— і таки запам'ятав, але воно ніколи не стало йому в пригоді. Тепер слон утратив усю свою гідність, велич і красу й перетворився на величезну купу сірих зморщок.

— Ми таки запопали його, Деві, і все завдяки тобі,— сказав батько.— Тепер треба розпалити вогнище, і я приведу до ладу Джуму. Йди сюди, бісове одоробло. Ті бивні вже нікуди не втечуть.

Джума підійшов, вискаливши зуби й несучи в руці голий слонячий хвіст. Вони з батьком брудно пожартували з цього приводу, а тоді батько швидко заговорив по-суахілі. Чи далеко вода? Куди треба йти по носіїв, щоб винести звідси бивні? Як він, Джума, себе почуває, клятий свинячий бахуряка? Що в нього зламано?

Діставши відповіді на свої запитання, батько звернувся до Девіда:

— Ми з тобою підемо назад, туди, де покинули речові мішки, коли подалися в хащу за слоном. Тим часом Джума назбирає палива й розкладе багаття. Медична сумка у мене в мішку. Нам треба повернутися сюди ще завидна. Зараження крові боятись нема чого. Це не те, що рани від кігтів. Ходімо.

Батько знав, як карається Девід через слона, і того вечора й у наступні кілька днів намагався коли й не навернути сина знов у свою віру, то відновити бодай подобу того хлопця, яким він був доти, доки йому спротивіло полювання на слона. В оповіданні Девід не розкрив цього батькового наміру, як не розкривав його тоді й сам батько,— а тільки змалював усе, що сталося, і свою огиду, і відчуття різницької жорстокості вбивства, і те, як вирубували бивні й як сяк-так латали Джуму, за браком чогось знеболювального намагаючись притлумити його біль насмішками й лайкою. Не наголошував він, лише коротко згадав, і надмірну повагу до нього самого, і вияви особливої довіри, яких він не прийняв. Він прагнув якомога живіше зобразити слона, що лежав під деревом у передсмертній агонії, спливаючи кров'ю, яка не раз точилася з нього й раніш, але щоразу спинялась, а тепер клекотіла в грудях і не давала дихати, тим часом, як велике серце й далі гнало її, затоплюючи все його єство, і слон дивився на людину, що прийшла його добити. Девід дуже пишався слоном, який одразу зачув Джуму і вмить напав на нього. Коли б не батько, слон убив би Джуму, пожбуривши його хоботом на дерева, бо рана, заподіяна першим пострілом, була всього лише ще однією раною, і тільки потім він почав захлинатися кров'ю, не в змозі дихати. Того вечора, сидячи біля вогнища, Девід дивився на Джуму із спотвореним швами обличчям та зламаними ребрами, яких він силкувався не зрушити, дихаючи, і міркував про те, чи не впізнав слон Джуму й тоді вже заповзявся його вбити. Девідові хотілось вірити, що так воно й було. Тепер слон став його героєм, яким довгий час був батько, і Девід подумав: «Я б нізащо не повірив, що він, зовсім старий і знесилений, здатен на таке. Він запевне вбив би Джуму. А от на мене дивився без бажання вбити. Тільки зі смутком, з таким самим, який почував і я. І того дня, незадовго до смерті, він навідав свого давнього товариша».