Це ще б можна продиктувати, але є й таке, чого не подиктуєш: площа Контрескарп, де квіткарки фарбували квіти просто серед вулиці, і фарба стікала на брук до автобусної зупинки; літні чоловіки й жінки, завжди п'яні від вина та прокислих вичавок; змерзлі дітлахи з зашмарканими носами; дух брудного поту, злиднів і пияцтва в «Кафе-дез-Аматер»; повії в «Баль-Мюзет», над яким вони тоді жили. Консьєржка, що приймала в своїй комірчині солдата республіканської гвардії, а тим часом його каска, прикрашена волосяною китицею, лежала на стільці. Пожилиця з кімнати навпроти, в якої чоловік був спортсмен-велосипедист,— як вона зраділа того ранку в молочній, коли розгорнула «Авто» й прочитала, що він здобув третє місце в перегонах Париж — Тур, у своєму першому великому змаганні. Вона почервоніла, засміялась і, вимахуючи жовтою спортивною газеткою та плачучи з радості, побігла до себе нагору. Чоловік орендаторки «Баль-Мюзет» був шофер таксі, і коли йому, Гаррі, доводилося відлітати вранішнім літаком, той будив його, стукаючи в двері, і, перше ніж їхати, вони разом випивали по склянці білого вина коло цинкового прилавка в барі. Він знав тоді своїх сусідів у тому кварталі, бо всі вони були бідні.
У прилеглих до площі будинках жило два гатунки людей: п'яниці і спортсмени. П'яниці заливали свої злидні вином, спортсмени шукали розради в тренуванні. То були нащадки комунарів, що не вагалися в своїх політичних поглядах. Вони знали, хто розстрілював їхніх батьків, їхніх родичів, братів і друзів, коли версальське військо захопило місто після Комуни і нещадно карало всякого, хто мав мозолясті руки, носив картуз чи вирізнявся ще якимись прикметами робочої людини. І серед тієї бідноти, у тому кварталі навпроти крамнички торговця кониною та кооперативної винарні, він написав свої перші сторінки, започаткувавши ними те, що вважав тоді за справу свого життя. Жоден інший район у Парижі не був йому такий любий, як цей: його крислаті дерева, старі поштукатурені будинки з коричневими панелями внизу; довгастий зелений автобус на круглій площі; пурпурова фарба, що спливає з квітів на бруківку; несподіваний спуск на вулиці кардинала Лемуана, що круто збігає з горба до Сени, а з другого боку — тісний, перелюднений світок вулиці Муфтар. Вулиця, що веде нагору до Пантеону, і ще одна, якою він завжди їздив на велосипеді,— єдина заасфальтована вулиця в тому районі, рівна й гладенька під шинами, з високими вузькими будинками і дешевим готелем, де вмер Поль Верлен. У їхньому тодішньому помешканні було тільки дві кімнати, і він наймав кімнату в тому готелі, на останньому поверсі, за шістдесят франків на місяць,— там він писав, і з вікна йому було видно дахи, димарі й усі паризьки пагорби.
З вікон їхнього помешкання можна було побачити не багато. Насамперед — крамничку вугляра, що продавав також і вино, кепське вино. Позолочену конячу голову над дверима м'ясної крамнички, червоно-жовті туші у її вітрині та ще зелений фасад винарні, де вони купували вино — добре, а до того й дешеве. Решту краєвиду становили поштукатурені стіни та вікна сусідів. І, бувало, вечорами, коли хтось падав п'яний серед вулиці й лежав, сопучи й стогнучи, у суто французькій ivresse [5] ivresse — П'яна знемога (франц.).
,— хоч такої, казали, нібито зовсім не існує,— ті сусіди відчиняли вікна, й чути було їхню розмову.
«Де поліцай? Коли не треба, той лобур завжди тут. Певне, спить з якоюсь консьєржкою. Знайдіть його хто-небудь.— Аж ось хтось виплюхує з вікна відро води, і стогін затихає.— Що там таке? Вода. Оце діло». І вікна зачиняються.
Марі, його femme de ménage [6] femme de ménage — Служниця (франц.).
, нарікає на восьмигодинний робочий день: «Коли чоловік працює до шостої, то, йдучи додому, він вип'є чарчину і грошей не розтринькає. А тепер він працює лише до п'ятої, то напивається щовечора, і вдома ніколи нема й мідяка. Кажу вам — те скорочення нам, жінкам, тільки на горе».
— Може, дати тобі ще бульйону? — спитала в нього жінка — тут, тепер.
— Ні, дякую. Бульйон чудовий.
— Випий ще трохи.
— Я радніше випив би віскі.
— Віскі може тобі зашкодити.
— Атож. Це шкідливо. Як у тій пісеньці Кола Портера: «Я вірю, ти кохаєш незрадливо...»
— Ти ж знаєш, я люблю, коли ти п'єш.
— Ще б пак. Але це шкідливо.
«Ось нехай піде,— подумав він.— Тоді вип'ю скільки захочу. Ні, не скільки захочу, а все, скільки там є. О Боже, як він стомився! Страшенно стомився. Треба поспати якусь часинку... Він лежав нерухомо, і смерті коло нього не було. Певне, поїхала іншою вулицею. Їздить з кимось у парі, на велосипедах, зовсім нечутно котить по бруківці.
Читать дальше