Ернест Хемінгуей: Сніги Кіліманджаро

— Що тобі, Гаррі? — спитала жінка.

— Нічого,— відказав він.— Ти б пересіла на той бік. Проти вітру.

— Моло змінив тобі пов'язку?

— Так. Тепер я роблю борні примочки.

— Як ти себе почуваєш?

— Трохи паморочиться в голові.

— Я піду помиюся,— сказала вона.— Ти зажди трохи. Разом повечеряєм, а тоді занесемо ліжко в намет.

«Отже,— сказав він сам до себе,— добре, що ми перестали сваритися». З цією жінкою він не часто сварився, а от з іншими, яких кохав, сварився страшенно, і кінець кінцем сварки ті, мов іржа, знищували все, що було в них спільного. Він кохав занадто палко, вимагав занадто багато і завжди сам усе занапащав.

Йому пригадалось, яким самотнім він почував себе тоді в Константинополі, після сварки напередодні його від'їзду з Парижа. Він гуляв там напропале, і коли все те скінчилось, і він не тільки не позбувся своєї самотності, а ще й роз'ятрив її, він написав листа — їй, першій, котра покинула його,— про те, що він так і не зміг себе перебороти... Про те, як йому одного разу здалося, ніби він побачив її на вулиці, і йому аж млосно стало; як, угледівши на Бульварі першу-ліпшу жінку, що чим-небудь нагадувала її, він ішов слідом, боячись упевнитися, що то не вона, боячись утратити оте почуття, яке охопило його. Про те, що хоч би з якою жінкою він спав, йому тільки дужче бракувало її. І що отой її вчинок однаково нічого не важить, бо він зрозумів, що нездатен зцілитися від кохання до неї. Він писав цього листа у клубі, зовсім тверезий, і послав його в Нью-Йорк з проханням відписати йому до паризької редакції. Гадав, що так буде найпевніше. І того ж вечора, в нестерпній тузі за нею, відчуваючи в душі болісну порожнечу, він підчепив на вулиці біля «Таксіма» якусь дівчину і повів її вечеряти. Потім вони пішли в дансинг: танцювала вона погано, і він покинув її задля іншої — жагучої розпусниці-вірменки, яка так терлась об нього животом, що його аж жаром обсипало, Він забрав її від англійського офіцерика-артилериста з неабияким скандалом. Артилерист викликав його за двері, і вони завелися битись у темряві посеред вулиці. Він двічі добре садонув артилериста збоку в щелепу, але той не впав, і він зрозумів, що битись доведеться по-справжньому. Артилерист затопив йому в груди, потім у вилицю. Він знову замахнувся і вдарив лівою, а артилерист наваливсь на нього, вчепився в піджак і геть відірвав рукав; він двічі дав йому по вуху, тоді щосили вдарив правою і відштовхнув від себе. Артилерист упав головою на брук, і вони з дівчиною кинулися навтіки, бо вже чути було, як надходить військовий патруль. Вони скочили в таксі й проїхали понад Босфором до Рімілі-Гіса, зробили круг і повернули назад серед нічної прохолоди; потім пішли до ліжка, і вона була й на дотик така ж перестигла, як і на вигляд, проте гладенька, мов трояндова пелюстка, солодка, наче патока, з м'яким животом і великими персами, а під задок не треба було й подушки. Коли він зібрався йти, вона ще спала і вигляд мала у вранішному світлі досить-таки пошарпаний. Він повернувся до «Пера-Паласу» з синцем під оком, несучи під пахвою піджак без одного рукава.

Того ж вечора він виїхав до Анатолії і тепер пригадав ту подорож: як поїзд цілий день ішов поміж ланами, засіяними маком, що його там вирощують на опіум, і яке то дивне було відчуття наприкінці дороги, коли почало здаватися, ніби змінились усі відстані, і як він дістався туди, де розпочавсь наступ за участю новоприбулих грецьких офіцерів, що ні біса не тямили в цьому ділі, і артилерія гатила по своїх, і англійський військовий спостерігач плакав, як дитина.

Того ж таки дня він уперше побачив забитих солдатів у білих балетних спідничках і гостроносих капцях з помпонами. Турки сунули навалою, і він бачив, як солдати в спідничках тікали, як офщери стріляли в них, а тоді й самі кинулись тікати, і він теж тікав чимдуж разом з англійським спостерігачем, аж поки йому заболіло в грудях, а в роті стало так гірко, наче він смоктав мідяки; і вони спинилися за якимись скелями, а турки все сунули та сунули. Згодом він бачив такі речі, яких ніколи не міг собі й уявити, а потім — і ще страшніші. Отож, повернувшись до Парижа, не міг про це ані сам говорити, ані слухати інших. А в кафе, повз яке він ішов, перед стосиком блюдечок з-під чарок сидів отой американський поет і з дурнуватим виразом обличчя, схожого на велику картоплину, патякав про дадаїзм з одним румуном, на ім'я Тристан Тцара, що завжди носив монокль і скаржився на головний біль; і він подався назад до свого помешкання, до дружини, що її знову кохав,— забуто всі сварки, забуто всі безумства, він радів, що повернувся, і пошту з редакції тепер надсилали йому додому. І ось одного ранку надійшов лист у відповідь на той, що він тоді написав, і коли він побачив на підносі конверт із знайомим почерком, то аж похолов увесь і спробував непомітно підсунути його під інший лист. Та дружина спитала: «Від кого це, любий?» — і то був кінець усьому, що тільки-но почалося в них наново.