Ернест Хемінгуей - За річкою, в затінку дерев

— I портрет не дешевий!

— Це інша річ.

— Так,— погодилась вона. — Твоя правда. Здається, я починаю розуміти.

— Я прийняв би від тебе в дарунок коня, якби я був бідний, молодий і добре їздив верхи. Але нізащо не взяв би від тебе машини.

— Так, тепер я нарешті зрозуміла. Куди б нам піти, зараз же, негайно, щоб ти міг мене поцілувати?

— У цей завулок, якщо тут не живуть твої знайомі.

— Мені байдуже, хто тут живе. Я хочу, щоб ти пригорнув мене міцно-міцно й поцілував.

Вони звернули у глухий завулочок і дійшли до самого кінця.

— О Річарде,— сказала вона. — Мій любий...

— Я люблю тебе.

— Будь ласка, люби мене.

— Я тебе люблю.

Вітер шарпав її волосся і закидав йому за шию, і він поцілував її знову, відчуваючи, як шовковисті пасма б'ють його по обличчю.

Раптом вона рвучко випручалась, глянула на нього і сказала:

— Ходімо краще до «Гаррі».

— Ходімо. I граймося в славетних людей?

— Авжеж,— сказала вона. — Граймося, ніби ти — це ти, а я — це я.

— Гаразд,— сказав полковник.

У «Гаррі» нікого не було, крім кількох охочих випити зранку, яких полковник не знав, та двох барменів, що порядкували за стойкою.

А бували години, коли бар наповнювався знайомими так само нестримно, як зростає приплив під горою Сен-Мішель. Різниця лише в тому, думав полковник, що години припливу змінюються щодня, а години напливу до «Гаррі» незмінні, як Грінвічський меридіан, метр-еталон у Парижі або самовпевненість французьких вояк.

— Ти знаєш когось із цих охочих прополоскати вранці горлянку?— спитав полковник.

— Ні. Сама я зранку не п'ю, тож ніколи їх не бачила.

— Їх одразу змиє, коли почнеться наплив.

— Ні. Вони підуть самі, тільки-но народу почне прибувати.

— Тебе не дратує, що ми прийшли сюди невчасно?

— Ти гадаєш, я снобка, якщо наш рід такий давній? А от якраз ми й не буваємо снобами. Сноби — це ті, кого ти називаєш хлюстами та ще всілякі скоробагатьки. Ти бачив колись таку силу скоробагатьків?

— Бачив,— сказав полковник.— У Канзас-Сіті, в заміському клубі. Я їздив туди з Форт-Райлі грати в поло.

— I що, було так само гидко, як і в нас?

— Ні, навіть приємно. Мені там подобалось, а та частина Канзас-Сіті дуже гарна.

— Справді? Мені хочеться поїхати туди з тобою. А там теж є туристські кемпінги? Такі, де ми зможемо зупинитись?

— Є. Але ми зупинимося в готелі «Мюльбах» — там найбільші в світі ліжка,— і вдаватимемо з себе нафтових магнатів.

— А де ми поставимо наш «кадилак»?

— А що, тепер уже «кадилак»?

— Атож. Коли не хочеш брати б'юїка з гідравлічним керуванням. Я об'їхала на ньому всю Європу. Його фото вміщене в останньому номері «Вог», що ти мені надіслав.

— Та, мабуть, доведеться вибрати щось одне,— сказав полковник.— А ту машину, на якій ми поїдемо, поставимо в гараж біля «Мюльбаха».

— А «Мюльбах» дуже розкішний готель?

— Просто казковий. Тобі сподобається. З міста ми подамося на північ до Сент-Джо, вип'ємо по чарочці, а то й по дві,— у барі Рубіду, тоді переїдемо через річку й повернемо на захід. Спочатку ти сядеш за кермо, а потім ми поміняємось ролями.

— Як це?

— Будемо вести машину по черзі.

— Зараз веду я.

— Давай швиденько проскочимо через ці нудні місця і дістанемося до Чімні-Рока і далі до Скотс-Блафа й Торрінгтона. Ось де ти побачиш справжню красу!

— У мене є карти, й путівники, і книжка з усілякими порадами для туристів, а також довідник усіх готелів та кемпінгів.

— I ти все це вивчаєш?

— Так. Я вивчаю це ввечері, разом з книжками, що ти мені надіслав. А де ми одержимо права?

— В Міссурі. Машину ми купимо в Канзас-Сіті. А туди полетимо, хіба ти забула? Можна, звичайно, поїхати й експресом.

— Я думала, ми полетимо до Альбукерке.

— Це іншим разом.

— Зразу по обіді ми зупинятимемося у найкращих готелях, за довідником, і я готуватиму тобі твої улюблені коктейлі, поки ти проглядатимеш «Лайф», «Тайм» або «Ньюс-уїк», а я читатиму свіжий «Вог» і «Харперз базар».

— Так. Але ми неодмінно повернемось до Венеції.

— Авжеж. I машину привеземо. Італійським пароплавом, виберемо найкращий. А з Генуї машиною зразу сюди.

— А ти не хочеш десь переночувати дорогою?

— Навіщо? Нам треба скоріше дістатися додому.

— А де буде наш дім?

— О, ми ще подумаємо. У Венеції скільки завгодно будинків. А тобі не хочеться пожити трохи за містом?

— Хочеться,— сказав полковник. — Дуже хочеться.

— Тоді, прокидаючись уранці, ми бачили б за вікном дерева. А які дерева ми побачимо під час нашої подорожі?