Гемінґвей Ернест - Прощавай, зброє

Я промовчав.

— Ти ж не будеш заперечувати, правда?

— Ні. Як на мене, то навіть цікаво буде.

— Ой ти мій милий. А може, любий, я стану гарніша й така тоненька та звабна для тебе, що ти знов у мене закохаєшся.

— Чорт забирай,— сказав я,— я й так закоханий в тебе по вуха. Чого ж ти ще хочеш? Зовсім занапастити мене?

— Еге ж. Хочу тебе занапастити.

Жилося нам чудово. Ми прожили так січень і лютий, і погода стояла прегарна, і ми були щасливі. Час від часу заходили недовгі відлиги, коли повівав теплий вітер, і сніг підтавав і м'якшав, і в повітрі вчувалася весна, але щоразу ставало знов ясно й морозяно, і поверталася зима. А в березні уперше зрушило на весну. Якось уночі пішов дощ. Він не вщухав аж до полудня, і сніг перетворився на хлипке місиво, і весь схил гори став мокрий та похмурий. Над озером і над долиною нависли хмари. Високо в горах ішов дощ. Кетрін узула важкі боти, а я гумові чоботи пана Гуттінгена, і ми вирушили під парасолем до станції, через розталь і струмки, що розмивали скрижанілу дорогу,— а там зайшли до пивнички випити перед обідом вермуту. Знадвору долинав шум дощу.

— Як ти думаєш, чи не переїхати нам до міста?

— А ти як думаєш? — спитала Кетрін.

— Якщо зимі кінець і задощило надовго, тут буде зовсім невесело. Скільки ще чекати малої Кетрін?

— Десь із місяць. Може, трохи більше.

— Ми могли б тим часом пожити в Монтре.

— А чом не поїхати одразу до Лозанни? Лікарня ж там.

— Можна. Я тільки думав, чи не завелике то місто.

— Ми можемо бути самі й у більшому місті, а в Лозанні, мабуть, непогано.

— То коли поїдемо?

— Мені байдуже. Коли хочеш, любий. Я ладна й зовсім звідси не їхати, якщо ти не захочеш.

— Побачимо, як покаже себе погода.

Дощ ішов три дні. Сніг на схилі гори нижче від станції геть розтанув. Дорога перетворилась на каламутний бурхливий потік. За такої мокречі та сльоти годі було й думати десь гуляти. Вранці третього дощового дня ми вирішили перебратися до міста.

— Я все розумію, пане Генрі, — сказав пан Гуттінген.— Не треба ніякого попередження. Я й не думав, що ви залишитесь тут, як настане негода.

— Нам так чи так треба бути ближче до лікарні з огляду на стан мадам, — сказав я.

— Та певне ж, — сказав він. — А як схочете, приїздіть до нас колись із немовлям.

— Гаразд, якщо у вас знайдеться місце.

— Навесні тут дуже гарно, і ви зможете пожити собі на втіху. Немовля з нянькою можна буде помістити у великій кімнаті, вона тепер стоїть замкнена, а ви з мадам оселитесь у тій самій, з вікнами на озеро.

— Я попереджу вас листом,— сказав я.

Ми спакували речі й поїхали післяобіднім поїздом. Пан та пані Гуттінгени провели нас до станції, і він тягнув нашу поклажу на санках по розталі. Вони стояли на пероні під дощем і махали нам руками.

— Хороші вони люди,— сказала Кетрін.

— I так добре ставилися до нас.

У Монтре ми сіли на поїзд, що їхав до Лозанни. З вікна вагона не видно було гір у тій стороні, де ми жили: їх закривали хмари. Поїзд спинився у Веве, тоді рушив далі, поминаючи з одного боку озеро, а з другого мокрі темні поля, голі гаї та мокрі будинки. Ми приїхали в Лозанну й оселилися в не дуже великому готелі. Коли ми їхали в екіпажі вулицями, а тоді спинилися біля під'їзду готелю, усе йшов дощ. Портьє з мідними ключиками в петельці, ліфт, килими на підлозі, білі вмивальники з блискучими кранами, бронзове ліжко у великій зручній спальні — усе те здалося нам неабиякою розкішшю після скромної оселі Гуттінгенів. Вікна кімнати дивилися в мокрий садок, оточений кам'яним муром із залізними шпичаками нагорі. По той бік вулиці, що круто йшла донизу, був ще один готель, з таким самим муром та садком. Я стояв і дивився, як дощ заливає садовий фонтан.

Кетрін засвітила всі лампи й узялася розпаковувати речі. Я замовив собі віскі з содовою й ліг на ліжко читати газети, що їх купив на вокзалі. Був березень 1918 року, і німці розпочали наступ у Франції. Я попивав віскі з содовою і читав, а Кетрін розпаковувала речі й ходила по кімнаті.

— Знаєш, любий, чим мені треба буде запастися? — обізвалася вона.

— Чим?

— Білизною для немовляти. В таку пору вже годиться мати все потрібне.

— То можна купити.

— Я знаю. Завтра й піду. Треба тільки довідатись, що саме купувати.

— Тобі слід би знати. Ти ж була медичною сестрою.

— Але ж далеко не всі солдати в госпіталі набували дітей.

— А от я набув.

Вона шпурнула на мене подушкою і розлила моє віскі.