Віктор Савченко - Дві вершини Гороскопу

Десь зо два місяці по тій поїздці, на превеликий подив Зоріна, з Комітету з винаходів та відкриттів надійшло нове повідомлення: їхній рецепт пломби було зареєстровано як винахід. За експерта виступав той самий професор Коральник.

Це було свято. Він тоді вперше за багато років побачив стіни нового будинку, в якому судилося жити не тільки йому, а також і його донькам. І справа була не тільки в авторському свідоцтві. Вони копнули глибше — значно глибше. Винахід у стоматології мав стати тільки першою сходинкою до справжнього відкриття в медицині.

Дзеленькнуло. Телефонувала Ольга.

— Тату, ти не забув, куди тобі сьогодні йти?

— Ні, не забув.

— Гаразд. — Почулися короткі гудки.

Зорін глянув на годинник, тоді сів. Треба було зібратися з думками, адже сьогодні в нього зроблять перший «постріл» великою дозою. Всього ж приписали півтори тисячі рентген. Лоран Денисович сказав, що цього досить аби запобігти будь-якому рецидиву.

«Але ж це може спричинити білокрів’я…» — зауважив він на те.

«Не хвилюйтесь. Занадто мала площа опромінення. Це вже перевірено», — заспокоїв лікар.

Тоді, коли йому сказали про результати аналізу і те, що в такому випадку приписують «пушку», він знову відчув себе в червоному тумані — густому-густому.

Судячи з обережності рентгенолога та запобіжних заходів (свинцеві пластини на певних органах), «постріл» був великої потужності. Хоча Зорін його не відчув. Проте зі свідомістю щось скоїлося — незворотне. Досі він не виокремлювався з загалу — був, як усі. А тепер раптом побачив себе в компанії людей з подібними ознаками, котрі кудись ішли — значно швидше від інших.

За ними йшов другий натовп, уже не так швидко, тих, хто не мав лихої ознаки, але здоров’я яких руйнувалося тим самим чинником. То були люди із слабким імунним бар’єром, а відтак з купою всіляких недуг.

Всі вони йшли, хто швидше, хто повільніше, в тому ж самому напрямку…

«А є ж спосіб уповільнити їхню ходу, — подумав Зорін. — Простий і дійовий.»

Він знав цей спосіб, працював над його перевіркою і впровадженням у практику лікування, але досі був тільки дослідником. І ось на нього раптом звалився тягар обов’язку перед тими, хто швидко наближався до останньої риски…

На прохідний волгоградський поїзд купейних місць не виявилось, і він купив два плацкартних. Ларису Колесникову [38] [38] Колесникова Лариса Дмитрівна — кандидат медичних наук, завідуюча відділенням Залізничної клінічної лікарні в м. Дніпропетровську, спеціаліст в галузі кардіології. Автор відкриттів № 42 «Закономірність зміни в’язкості гелеподібної жовчі ссавців під дією ультразвуку» та № 75 «Властивість бішофіту пригнічувати ріст і розмноження патогенних та умовно-патогенних мікроорганізмів». це не засмутило. Спостерігши на його обличчі прикрість, вона сказала:

— Чи не все одно, де переночувати — в закритому чи відкритому купе?

Це була «контрабандна» поїздка. Відрядження Зорін виписав тільки до Луганська, де він мав узгодити комплекс заходів по запобіганню викидів породи в шахтах. Все відбувалося, як він і планував: виїхали з Дніпропетровська в неділю; прибули в Луганськ близько десятої вечора; переночували в готелі; в понеділок уранці він пішов у об'єднання «Луганськантрацит» і там до кінця дня працював з різними службами. За звичайних умов така робота розтягнулася б на два-три дні.

Отож, виконавши «офіційну частину», він того ж дня майнув на вокзал і купив квитки до Волгограда.

…Їхні місця виявилися поряд з купе провідників. Вагон був повний, в ньому стояв важкий дух.

— Нам ще й повезло, — сказала Колесникова, сідаючи за столик біля вікна. Ну, що ми не на отих місцях, що на проході…

— Авжеж, — погодився Зорін, а сам подумав, що про везіння можна буде казати тільки після зустрічі з професором Волгоградського медичного інституту Спасовим і після повернення без пригод бодай до Луганська.

Простір, що досі складав одне ціле, нечутно став роздвоюватись. Попливли споруда вокзалу, кіоски на пероні, люди. Перестук коліс Зорін дочув тільки по тому, як поїзд, минувши передмістя, почав набирати швидкість. Колись, багато років тому, такого ж теплого надвечір'я, він віддалявся від цього вокзалу, а тільки в протилежному напрямі. Спомин сяйнув, як блискавка. На місці Колесникової він побачив молоду жінку, майже дівчину, з чорними очима і припухлими по-дитячому губами — дуже близьку йому людину.

«А нічого не змінилося, — майнула думка. — Тоді мною рухала мета, і тепер — також. Тільки тоді майбутнє не мало меж і мета була не дуже конкретною, а тепер межа ось — зовсім близько, я її бачу, а мета чітко окреслена.