Віктор Савченко - Дві вершини Гороскопу

Годинник на стіні висвічував третю годину ночі. На дивані спала Ольга. За мить пам’ять перенесла Зоріна на один з московських залізничних вокзалів… Була також пізня година. Пасажири — хто куняв, сидячи у кріслі, хто — тинявся по залі, очікуючи поїзда. Сусід, що сидів поряд, попрохав у Зоріна газету. Довго мружився, а тоді повернув.

— Нічого не бачу без окулярів, — поскаржився.

То був чоловік з азіатським типом обличчя, просто одягнений, права рука була забинтована уже несвіжим бинтом, а на лівій вгадувалися плями від заживлених ран. Біля ніг лежав чималий пакунок в авосьці. Як з’ясувалося, чоловік очікував челябінського поїзда. Коли вже пішло «слово за слово», він якось і назвався… Зорін напружив пам'ять, ніби для нього теперішнього мало значення ймення опівнічного знайомого. І пригадав: то був такий собі Мурадинов. Якби сусід мав слав’янське прізвище, він нізащо б його не запам’ятав.

Коли Зорін поцікавився, що в нього з рукою, чоловік сказав:

— Кажуть, екзема, — він показав вздоровлену руку. — На лівій зійшла, на правій з’явилась. І так усе життя.

— Від чого воно?

Чоловік кинув погляд на вокзальний годинник, а тоді мовив:

— Експеримент.

Зорін подивився, очікуючи пояснення.

— Чули щось про хімкомбінат «Маяк»? З-за бугра про нього передавали тоді багато років. І тепер ще, трапляється, згадують. Отже, не чули… Так от, двадцять дев’ятого серпня п’ятдесят сьомого року там стався вибух. Вибухнуло сховище з рідкими радіоактивними відходами. Хмара, що утворилася при катастрофі, накрила двісті сімнадцять населених пунктів Челябінської, Свердловської та Курганської областей. Відтоді в тих краях стало вже не дивиною, коли вівця народжується без шерсті, теля з п’ятьма ногами і двома головами, дитина без нирок чи інших органів.

Зорін тоді жахнувся. Для нього слова Мурадинова звучали як фантастика, але фантастика, до якої і він відчував причетність. Ця зустріч трапилася незадовго до Чорнобиля.

— Боже, який нещасний випадок! — вигукнув тоді він.

— Нещасний, — погодився сусід, — але не випадок.

— Як це розуміти?

— То був спланований вибух.

— Спланувати такий вибух можна, але щоб його виконати, потрібні камікадзе.

— Вони не камікадзе. Вибух стався в неділю, коли на комбінаті нікого не було. Ну, з начальства… Всі вони поїхали тоді за місто, на відпочинок, а сам директор — до Москви. До речі, перед тим зникли кудись співробітники Московського філіалу біофізики — лікарі-радіологи. Той філіал було засновано на комбінаті десь на початку п’ятдесят сьомого. Завданням контингенту було стежити за зміною в здоров’ї працівників комбінату.

— Послухайте, та це ж можуть бути тільки здогадки… — зауважив Зорін.

Чоловік відповідати не поспішав.

— Здогади, кажете… А як вам таке: мій товариш, котрий працював безпосередньо на сховищі, завважив, що всередині банок відбувається якийсь інтенсивний процес. Але начальник лабораторії на його донесення відмахнувся, мовляв, тему закрито.

— Це могло бути звичайне недбальство.

— На суперсекретному об’єкті? Ну, а чого ж тоді в день вибуху все населення містечка опинилося на стадіоні, тобто під відкритим небом? До речі, доти футбольні матчі влада не влаштовувала.

— Збіг обставин. Як кажуть, закон підлості.

— А те, що чотири села із двохсот сімнадцяти населених пунктів, чи найбільш уражені, й досі не відселено — також збіг обставин? Те, що в ті села, вже багато років після аварії, навідуються лікарі (принаймні так вони себе називають) з Москви, обстежують людей, щось записують, але не лікують і нічого не кажуть — також збіг обставин? Ні. Закон підлості. Той закон, за яким живе наше суспільство… — Мурадинов ще раз блимнув на годинник на стіні.— Зараз прибуде мій поїзд. На жаль, не про всі збіги обставин я вам оповів. Скажу тільки на- останок, що в тих піддослідних населених пунктах не живуть етнічні слав'яни. Це Муслюмове, Бродокалмак, ну, і так далі.— Він підвівся, взяв здоровою рукою авоську. — Мені пора. Бувайте здорові.

Мурадинов, поза всяким сумнівом, був людиною освіченою — вчителем чи інженером: це вгадувалося в манері точно передавати думку. А його слова «Бувайте здорові» прозвучали для Зоріна як «того ж і вам бажаю».

Після ночі на тому вокзалі він, котрий вважав себе складовою людності, що мала ймення «радянський народ», раптом збагнув, що ймення те — фальшивка, ширма, за якою лукаво ховали етноси.

Тепер, у передсвітанні, Зорін чітко усвідомив, що він — такий самий Мурадинов, але український.