Віктор Савченко - Дві вершини Гороскопу

— Андрію Микитовичу, може, повечеряємо? — почувся голос Колесникової.

Відвівши погляд від вікна, Зорін помітив на столику бутерброди і пляшку лимонаду.

— Ви сьогодні якийсь весь у собі,— зауважила Колесникова.

— Клопіт… Треба було забезпечити алібі на цілий тиждень, — усміхнувся Зорін.

— Я мало мандрувала… Кожна поїздка для мене — подія. А для вас, бачу, це будні.

Зорін немовби прокинувся та побачив двох сусідів, які лежали на верхніх полицях, ніс уловив запахи промислового міста, що вливалися крізь шпарину у вікні, випари людських тіл. За два купе від них голосно балакали незрозумілою мовою. То були цигани — дорослі, дітлахи, старі.

— Весело буде, — зауважив він, кивнувши в той бік.

Після вечері Колесникова сказала:

— Ну, ось ми приїдемо… Скажемо, добрий день, ми з Дніпропетровська, займаємося тим самим, що й ви. Ну, то й що?

Зорін витяг з портфеля картонну течку і дістав звідти ксерокси статей та авторських свідоцтв.

— Ось це, Ларисо Дмитрівно, служитиме нам рекомендаційним листом. Якщо там, справді, серйозні люди, вони мусять зацікавитись. Якщо ж ні — ну, що ж, ми дурно змарнуємо час і кошти. Ми винайшли спосіб лікування гіпертонії бішофітом, а вони працюють над створенням ліків для лікування суглобів — також на основі бішофіту. Це кафедра фармакології. Нам їх ніяк не обійти. Надто коли дійде до захисту вашої кандидатської.

— А-а… Коли те буде… — мовила Колесникова.

— Колись буде. Але справа навіть не в тому. Щоб створити препарат, треба мати всю інформацію про застосування бішофіту в медицині — абсолютно всю.

— Ну, ми в курсі… Літературні джерела регулярно читаємо.

— За публікаціями в журналах тягнеться часовий хвіст в кілька місяців, за книжками — роки. Тобто всі вони вже несвіжі. А нам треба напохваті мати те, що ось тільки, хе-хе, витягли з духовки.

До них підсіли двоє чоловіків-циганів. Певне, вони відійшли від гурту, аби перемовитися сам на сам. Балакали тихо; в мові проскакували українські й російські слова.

Зорін завважив, що в обличчі Колесникової настала якась зміна. Це було викликано відвертим поглядом цигана, який сидів на лаві навпроти неї. «А вона таки симпатична жінка», — подумав Зорін

— Чьо пялишся!? — несподівано озвалась Колесникова крижаним голосом.

— А жо ніззя? — ощирився циган. — Боїся, жо приворожу?

— Іди он своїх приворожуй.

— Хош, пришлю сестру — вона тобі всю правду скаже. — По-циганському вродливе обличчя спотворив вираз улесливого нахабства.

— Я теж умію правду казати: тобі світить казений дім — в недалекому майбутньому. І зустріч з чирвовим валетом, який зараз сидить в одному вагоні з начальником цього поїзда. Якщо ти не дасиш мені спокій.

Впевненість і холодна зневага, либонь, справили враження. Той, що сидів навпроти Зоріна, виразно подивився на приятеля, мовляв, ходімо, не наражайся. Вони пішли, залишивши специфічний дух табору.

— Ну, ви їм різко! — озвався Зорін.

— А жо мені було робити? Прилип масними очима, як сльота.

— Позаду залишився шахтарський край з численними населеними пунктами. Поїзд рухався в суцільній темряві; лише де-не-де з’являлися і враз зникали вогники.

Зорін зняв з горішньої полиці матраци і пішов до провідників по білизну. Коли повернувся, Колесникова сказала:

— Знову заглядали ті двоє. Я їх відшила. — Вона з рушником і одягом для спання подалася до туалету.

Зорін узяв течку з документами, аби сховати в портфель. Але його не виявив. Заглянув під обидві полиці — свою й Ларисину — там було порожньо. Раптом відчув, як замлоїла йому рана під оком.

— Куди пішли ті двоє?! — вигукнув Зорін.

Чоловік, що лежав над полицею Колесникової, показав очима в бік виходу. «Отже — не до гурту,»— майнула думка.

Він наздогнав їх у тамбурі другого вагона. Його портфель був у цигана, що залицявся до Колесникової. В мить два представники мирного племені перетворилися на хижаків. Саме хижий полиск в чорних очах викресав у пам’яті блискавичну реакцію боксера. Він щосили затопив циганові в пику, аж там щось хруснуло. Потім ще раз. Його навальна агресія, мабуть, збила з пантелику злодіїв. Зоріна вони мали за такого собі інтелігентика. Але їхнє замішання тривало тільки мить. В руці другого блиснуло лезо ножа, яке вискакує від натиску кнопки. Ще секунду — і він вгородив би його Зоріну в бік.

— Стривай! — вигукнув той, у якого був портфель.

— Ворухнешся, і тобі гаплик, — Бандит притис лезо на рівні нирок; воно навіть трохи увійшло в тіло. Зорін відчув теплу цівку крові.