Віктор Савченко - Дві вершини Гороскопу

Тим часом товариш бандита витяг з кишені якийсь інструмент і заходився біля дверей.

«Хочуть викинути з поїзда!»— вдарила думка.

— Хлопці, ви сильно наслідили, — сказав Зорін. — Вас знайдуть хоч під землею.

Але то були люди, котрі жили ось цією миттю. Що таке майбутнє, вони не знали.

В прочинені двері разом з перестуком коліс увірвався струмінь степового повітря. Циган повернувся; обличчя його було заюшене. На світлій футболці також червонилися плями. З усього, в нього була зламана перетинка в носі. Він кинув під ноги портфель і вдарив Зоріна в живіт.

— Сховай ножик! — наказав поплічникові.— На тілі не має бути ножових слідів…

Той спритно сунув ніж у кишеню і заломив Зоріну руку. Заюшений вхопив за іншу і потяг до виходу. Та Зорін встиг упертися ногою в двері і вони знову зачинились.

— Ах ти ж падла! — ревнув циган з розбитим носом і молоснув Зоріна в дихало.

Цього разу удар був влучний. На мить Андрій обмяк.

Йому забракло повітря. Тим скористались нападники; вони знову відхилили двері. Та новий струмінь нічної прохолоди подіяв як ківш холодної води. Зорін випручався від бандитів, але за спиною в нього була гуркітлива прірва.

«Ось і все!»— майнуло в голові. На мить він пригадав того — другого Зоріна, котрий з’являвся в критичних ситуаціях. Навіть побачив себе, ні — його стоячим перед комісією з відкриттів у кабінеті Наяшкова в Москві… І тепер хтось із них — Зоріних садонув того, що сховав ніж, ногою в пах, аж він відлетів і вдарився спиною в протилежні двері тамбура.

— У-у-у!!! — завив циган від болю.

Його друг на мить увесь стисся, а тоді розпружинився, немов пантера. Якби Зорін не встиг ухилитись, вони обидва вилетіли б у ніч.

Їхні тіла застрягли в проході. Від цигана пахло кров’ю і знайомим уже запахом табору.

— Турляй його, Міхо! — застогнав поплічник, тримаючись руками за пах. — У-у, паскуда!

Гуркнули двері тамбура, що вели в сусідній вагон, і звідти вийшли троє в майках. Вони були напідпитку і мали по пляшці з собою. Либонь, поверталися з вагона-ресторану.

— Шо за шум, а драки нєт? — озвався один, окинувши поглядом тамбур. Та враз протверезів. — Брати, та тут же людину з поїзда викидають! Ах ви ж… — він зайшовся кучерявим матом.

Тим часом больовий шок у цигана, що його вдарив Зорін, минув; він вихопив ніж, але не встиг натиснути на кнопку. Пляшка одного з гуляк опустилася на кучеряву голову і розлетілася на скалки, заливши бандита пивом. Він упав. Його товариш, що вчепився мертвою хваткою в петельки і силкувався виштовхати Зоріна з поїзда, помітивши нерухоме скоцюрблене тіло друга, враз ослаб.

Мускулиста рука одного з дужанів вхопила закривавленого напасника за комір і відтягла з проходу. Зорін встиг помітити в вологих чорних очах зацькованість.

— Викинули б мене, якби не ви… — сказав Зорін. — Міліцію треба…

— Не треба міліції, брат, — відказав той, що тримав бандита. Він вхопив його за волосся і садонув лицем в стіну. Удар був сильний. Циган зомлів і впав.

Той, що перший зайшов у тамбур, показав на портфель.

— Це твоє? — запитав.

— Моє,— відказав Зорін, піднімаючи портфель.

— Ясно, — мовив той, що розбив пляшку. — У-у, нелюди! — І копнув бандита, котрий заворушився.

То були троє дужих чоловіків середнього зросту. На тілі двох із них Зорін завважив характерні зелені цяточки, за якими безпомилково впізнають шахтаря.

— Ходімо, брати, — озвався один з них. — Бо, й справді, міліція наскочить. Не відіб’єшся тоді…

…Зорін роздер носовичок і заходився витирати кров, що сочилася з ранки в боку. Вістря увійшло в тіло, мабуть, на цілий сантиметр. Боліло не сильно, але ніж, мабуть, вніс інфекцію.

— Що сталося!? — вигукнула Колесникова, котра, вже в спальному одязі, поверталася з туалету.

— Ви маєте йод або зеленку?

— Авжеж… Що сталося?

— Та все ті ж двоє. Поцупили портфель… Ледь відбив.

Колесникова окинула поглядом пожмакану сорочку, закривавлений віхоть, бліде обличчя.

Зорін казав:

— Знали б вони, чим хотіли поживитись: плани гірничих робіт, стара електробритва, запасна сорочка. Єдина цінна річ — це вино. — Він витяг пляшку «Масандри», що колись привіз був із Криму. — Гроші й документи ось, — показав на течку, що лежала на столику. Хай їм чорт — тим циганам! Якби не троє шахтарів, що нагодилися, лежав би я вже десь біля насипу в степу.

По вагону пройшла провідниця.

— Скоро станція Лиха, — оголосила. — Зупинка п’ять хвилин. Приготуйтесь.