Віктор Савченко - Дві вершини Гороскопу

— Е-ей! — медсестра взяла його за руку, притисла палець до пульсу. А Зоріну здалося, що то був потиск руки Президента Академії наук СРСР Александрова.

Він повернувся і, похитуючись, побрів до чорного входу, з якого вони щойно вийшли.

В кабінеті, крім Мунтяна, сидів також Лоран Денисович. В обох були похмурі обличчя.

— В чому справа? — запитав Лоран. — Чому ви не в палаті.

Він хоч і запитував у Зоріна, проте звертався до медсестри.

— Він відмовився туди йти, — відказала жінка.

— Гаразд, Варваро Федорівно, — озвався Мунтян. — Ми тут розберемось…

Коли за медсестрою зачинилися двері, Мунтян подивився на Зоріна довгим поглядом, очікуючи пояснення.

— Я поїду додому, — мовив Зорін.

Мунтян вийшов з-за столу, взяв його за руку і підвів до дзеркала біля дверей. На Зоріна дивилася людина у

вилинялій піжамі з геть обснованою бинтами головою, у світло-голубих очах якої закляк розпач.

— Зараз ви в полоні почуттів, навіяних вашою помисливістю, — сказав Мунтян. — А ось скоро минеться дія анестезії і з’явиться біль. Будь-якої миті вам може знадобитися допомога.

— І все ж… Видайте мені одяг.

— Та в нас і машини зараз немає, щоб одвезти… — подав голос Лоран Денисович.

— Я візьму таксі.

— Андрію Микитовичу, подивіться, на кого ви схожі,— Мунтян кивнув на дзеркало. — Я не про пов’язку і не про колір обличчя… З вами щось коїться. Неладне щось…

— Я у вас не залишусь, — знову сказав Зорін. Це вже був його голос.

— Гряде ніч — не найкращий час для хворого, — сказав Лоран. — Скоро закінчиться й дія анестезії. Ви залишитеся сам на сам з болем. Поміркуйте, Андрію Микитовичу…

— У мене донька — лікар.

— Послухай-но, — звернувся Мунтян до хірурга. — А й справді. Там буде кваліфікований нагляд. Гаразд… Але — одна умова: що півтори-дві години я мушу мати про вас інформацію. Дзвоніть — ви або Ольга, сюди, — він показав на телефон. — Тут обов’язково хтось буде.

Машина швидкої допомоги під'їхала до будинку вже в сутінках. На лавці біля входу не було нікого і він зайшов у під’їзд у супроводі медсестри непоміченим. Варвара дове-ла його до самих дверей, але зайти в квартиру відмовилась.

— Боюся, що буде ще нагода, — сказала з докором.

«Непогано б, але за інших обставин», — подумав він, вмикаючи в коридорі світло і дослухаючись, як віддаляються кроки жінки.

Тишу тормоснув телефонний дзвінок. Дзвонила Ольга.

— Тату, ти чого не обзиваєшся?

— Та тут одна справа… Треба було…

— Не вигадуй! Мені телефонував Мунтян. Я зараз під’їду. — Почулися короткі гудки.

Ось чого не хотів Зорін — хвилювати близьких. Мунтяну він сказав, що його догляне Ольна, а сам сподівався перетерпіти до ранку, а там викликати таксі та поїхати на перев’язку.

Тим часом права частина обличчя, що він її досі не відчував, починала «оживати». З болем Зорін чітко усвідомив, що він онкохворий і що перебування його в цьому світі залежить від того, на скільки «з запасом» видалено пухлину. Правда, залишилася ще надія, що аналіз покаже якусь форму доброякісного утворення. Але коли він надійде? Адже його роблять в іншому місті.

Зорін, котрий звик мати у всьому ясність, привчився розкладати все по поличках. «Якщо обійдеться, — міркував він, — то тут і думати немає про що. Якщо ж підозра лікарів підтвердиться, то виникне два варіанти: перший — Лоран, справді, почистив з запасом і метастазів не буде, і другий — якесь щупальце залишилося. Тоді — повторна операція».

Подумавши про нову операцію, він немов би увімкнув підсилювач болю.

«Ну, і останнє… Якщо воно все таки відбудеться…»— Зорін на мить відчув, що падає в прірву, а поряд з ним летіло все, що він зробив упродовж життя: методики із запобігання викидів на шахтах, десятки наукових статей, монографії, дві дисертації, відкриття — перше в історії гірничої науки. Все те летіло не у вигляді предметів, а у вигляді образів, кожен з яких не мав форми, але мав вагу. Воно оберталося довкола нього — падаючого, як його сателіти. Але то були дивні сателіти, яким не загрожувало зникнення після загибелі планети. Водночас летіло чимало й «смертного»: його ідеї та практичні наробки з медицини, які ще не мали «ваги», але значення яких уже оцінили провідні вчені-медики. Тепер він би вже не міг сказати, що йому було дорожче: зроблене ним у гірництві, а чи медичні здобутки. Бо в медицині його помічницями, а також співавторами ідей, були обидві дочки.

— Шкода буде, — сказав Зорін і здригнувся від свого голосу.