Віктор Савченко - Дві вершини Гороскопу

— Якщо цей наш колега сказав «мабуть, що», то це значить, що для вашого чоловіка все найгірше минулось.

— Пробачте, — подав голос Зорін. — Мені здалося, що коли я знаю, що все гаразд, то про це мусять знати всі.

Ось чому жоден з лікарів не назвав Зоріну діагнозу виразки. Він пригадав, як надія в очах дружини того хворого змінилася розпачем, а розпач у саму тільки мить обернувся на щастя. Слово! В устах лікаря це такий самий інструмент, як скальпель: ним можна з необережності зарізати, а можна й відсікти злоякісну думку.

Мабуть, вигляд у Зоріна був кепський, бо Мунтян зустрів його співчутливим поглядом.

— Ну, що зважились? — запитав. — Та все правильно… Раніше сядеш — раніше вийдеш. Хе-хе… Позбудетесь тієї болячки і за тиждень забудете, що воно було таке.

«Актор, — подумав Зорін. — Добрий актор, котрий знає вагу слова. Зараз він створює настрій безпечності та спокою. І це йому вдається».

— Та ви ж ото з Лораном Денисовичем порадили… — мовив він.

— Авжеж. Ходімо до Лорана.

…Позаду залишилося заповнення медичної картки та перевдягання. Вони зайшли в операційну: Лоран, медсестра і він. В нього шуміло в голові, як після двох пляшок пива — наслідок уколу. Скоро він відчув збайдужіння. Ліг на операційний стіл і дозволив себе прив’язати. Лоран помацав виразку і, взявши шприц, зробив навколо неї кілька уколів.

— Як ви почуваєтесь, Андрію Микитовичу? — запитав.

— З головою щось робиться, — сказав Зорін і не впізнав свого голосу.

— Немов після чарки?

— Ага.

— Так і мусить бути.

І тут перед очима в Зоріна щось попливло, як тоді в шахті, коли він був отруївся метаном. Сухорляве обличчя лікаря і повненьке личко медсестри заколивались, немов би були з воску та почали плавитись. Накотилася хвиля приємної млості.

…Як потім з’ясувалося, операція тривала півгодини. Коли Зоріна вже розв’язали, він завважив на столі в чашці шматок плоті — значно більший, ніж була виразка.

Перехопивши його погляд, Лоран пояснив:

— Про всяк випадок видалив з запасом. Мало там що могло бути… Та й на аналіз треба.

— А нащо аналіз, якщо оте вже видалили?

На мить Лоран завагався, зарипів гумою, стягуючи рукавички, а тоді сказав:

— Ну, ми повинні знати, що воно таке… Зможете йти?

— Зможу, — мовив Зорін не дуже впевнено; місце під оком, де було проведено операцію він ще не відчував.

— Варвара вам допоможе.

— Ходімо, — озвалась жінка, підставляючи плече.

Він спробував був іти сам, та раптом заточився. І тоді обійняв її; вона була нижча від нього.

Зробивши кілька кроків, Зорін відчув, немов би він — ні, його чоловіча сутність стала повертатись звідкись у власну домівку. Доти вона була розпорошена тривогою та страхом і перебувала десь поза його плоттю… Під накрохмаленою тканиною вгадувалося пружне молоде тіло жінки, на якому, крім халату, здавалося, не було нічого. «Так ось хто з’єднав дві половинки моєї сутності в одну! — майнула думка. — А життя таки має сенс!»

Зорін крадькома покосився на обличчя медсестри; їхні погляди зустрілись — вона також дивилась на нього; і на лиці в неї було більше лукавства, аніж співчуття. Він раптом усвідомив, що його рука лежить у неї на груді. Він випростався і вже пішов сам.

— Нам сюди, — мовила медсестра і повела його до чорного входу на подвір'я.

— А нащо сюди?

— Ну, в палату, де ви будете…

— Мені не казав Лоран Денисович, що я залишусь у вас.

— Мабуть, забув. Та це ж само собою…

Вони вийшли на подвір’я, де стояла машина швидкої допомоги, та попрямували до корпусу в глибині двору.

Дощечка на дверях повідомляла, що це було «Онкологічне відділення».

В Зоріна немо би влучила блискавка, але не з цього лагідного надвечірнього неба, а з того — паралельного виміру. Пробила невидимий бар’єр між світами та пришпилила його до хідника. На мить він здерев’янів.

— Я не піду туди, — сказав по хвилі. То був не його голос, а голос покійного батька: приглушений, в якому вгадувалася втома.

— Чому? — медсестра розуміла чому, але щось же треба було запитати.

— Не піду і край

Йому раптом вдарила думка, що якщо він переступить поріг того відділення, то вже звідти ніколи не повернеться. Ніби то були не двері палати, з якої більшість людей виходить видужаними, а двері моргу.

— Андрію Микитовичу… — долинув голос медсестри. — Що з вами?

На мить він усвідомив, що пухлина під оком, яку йому щойно видалили — ніякий то не наслідок контакту з поверхнево-активними речовинами, а наслідок Чорнобиля. Мікроскопічна радіоактивна часточка у вигляді аерозолю чи гідрозолю потрапила в кров, а там зачепилася за клітину шкіри на обличчі і спотворила ген.