— На цьому шахта заощадила купу грошей, — сказав Халимендик. — Вже півроку, як вилізли з боргів. Тепер підприємство не винне державі ні копійки. Ми з дружиною — а вона в мене економіст гірничого виробництва — підрахували, що коли наше кріплення впровадять у себе всі шахти Західного Донбасу, то вугілля значно подешевшає.
— Андрію Микитовичу, — озвався Колесников з усміхом. — Ми заборгували Юрію пляшку за те, що збивали з пантелику.
— Я вам — також, — сказав великодушно Халимендик, — за те, що тримали мене у формі, змушували сумніватись, а відтак глибше вникати.
1
Щораз, голячись уранці перед дзеркалом, Зорін завважував, що рожева цяточка під правим оком ставала дедалі більшою. Вперше він помітив її місяць тому; вона була завбільшки з пшонину і мала колір порічки. Тепер та цяточка набубнявіла, збільшилась до розмірів сірникової голівки, а довкола утворився фіолетовий ореол.
Він пов’язував її з поверхнево активними речовинами, які за його участю помпували в масив; то був один із заходів боротьби з викидами. Рідина мала погані властивості: садна на змоченому нею тілі довго не гоїлися. Певне, вона однаково активно проникала в пори породи й вугілля та живої тканини.
Минуло чимало часу; дещиця речовини, що крізь мізерну подряпину опинилася в тілі, вже давно мусила б нейтралізуватися захисними силами організму. Хоча подряпини під оком, ближче до скроні, він не міг пригадати. Ті незначні травми, що Зорін часом виносив на своєму тілі з шахти, рано чи пізно гоїлися. Але тут було щось інше: цяточка перетворилася на кратерок, який на сонці засихав, його ніби затягувало, та щораз після вмивання він знову відкривався.
Тиждень Зорін її не помічав, другий — очікував, коли вона мине, третій почав мастити йодом. З’явився страх, який дедалі перетворювався на щось гірше. Те «щось» поки не можна було назвати панікою. Але вона все ж була — десь зовсім близько.
Старша донька Ольга, оглянувши ранку, сказала:
— Тату, тобі слід показатися дерматологу.
— Та заживе, як на собаці,— відказав він, але в своїх словах сам не вловив переконаності.
— Мабуть, що… Але ж…
— А ти сама не можеш сказати, що це таке?
— Це не мій профіль, — відказала Ольга і відвела очі. Та не могла сховати збентеження на обличчі.
Дерматолог з лікарні, де працювала Ольга, довго роздивлявся виразку під оком, а тоді мовив:
— Спробуймо подіяти гормональним препаратом. Помастіть ось цією маззю. — Він виписав рецепт. — А ти, Олю, поспостерігай…
Минав тиждень, як Зорін почав змащувати ранку преднізолоновою маззю. Дію її відчув уже третього дня: кратерок збільшився і вже не засихав навіть на сонці.
— Хай ще подивляться хірурги, — сказала Ольга. — Сходи до Мунтяна.
З Сергієм Олексійовичем Мунтяном [31] [31] Мунтян Сергій Олексійович — доктор медичних наук, головлікар Залізничної клінічної лікарні в м. Дніпропетровську, спеціаліст в галузі хірургії та гастроентерології. Автор відкриттів № 42 «Закономірність зміни в’язкості гелеподібної жовчі ссавців під дією ультразвуку» і № 75 «Властивість бішофіта пригнічувати ріст і розмноження патогенних та умовнопатогенних мікроорганізмів.»
— головним лікарем Залізничної лікарні — Зоріна пов’язувала співпраця по розробці методики видалення жовчного міхура і товариські стосунки. То був брюнет років під сорок, трохи опасистий.
— Це краще видалити, Андрію Микитовичу, — сказав він, оглянувши виразку.
Зорін подивився на нього уважно, але в чорних гальських очах нічого не зміг прочитати.
— Краще позбутися цього, — знову сказав Мунтян. — Про всяк випадок покажу вас колезі, котрий на таких речах спеціалізується. — Він зняв трубку і, набравши номер, сказав — Зайди на хвилинку.
Чоловік у білому халаті, що зайшов у кабінет головлікаря, спершу не звернув на Зоріна уваги. Та коли Мунтян назвав, хто це, він пожвавішав.
— Чув про ваші дослідження, — сказав привітно; в словах його вловлювалася західна вимова.
— А це — Лоран Денисович, — показав на нього Мунтян. — Наш провідний хірург. Але я запросив тебе, Лоране, не за тим, аби вас тільки познайомити. Ось поглянь, — він показав на виразку під правим оком Зоріна. — Що ти скажеш?
За мить від привітності на лиці хірурга не залишилося й сліду. Він розтягнув шкіру біля ранки і, примружившись, став розглядати кратерок. Тепер це було лице годинникаря, котрий, озброївшись лупою, уважно вдивляється в детальки маленького механізму.
Читать дальше