Гі Мопассан - Твори. Том 1

Гонтран був чудовий жених — і ласкавий, і уважний. Усім він зробив подарунки, — за Андерматові гроші,— і раз у раз ходив на побачення з дівчиною то до неї додому, то до пані Онора. Поль тепер майже завжди його супроводив, щоб зустрітися з Шарлоттою, хоч після кожної зустрічі обіцяв собі більше з нею не бачитися.

Шарлотта мужньо примирилася з одруженням сестри і говорила про нього вільно й легко, ніби в душі у неї не було ні сліду якоїсь кривди. Тільки вдачею немовби трохи змінилася, стала статечніша і не така відверта. Поки Гонтран у кутку нашіптував Луїзі всякі ніжності, Бретіньї серйозно розмовляв з Шарлоттою, потроху піддаючись новому коханню, що заливало його, як морський приплив. Він знав це і вже не опирався, думав тільки: «А, що там! Коли настане час, я втечу, та й годі». Від неї він ішов до Христіани, яка з ранку до вечора лежала тепер у шезлонгу. Вже біля дверей ставав знервований, роздратований, готовий до тих буденних сварок, що виникають від утоми й нудьги. Його заздалегідь сердило все, що вона казала, думала; її страдницький вигляд, смиренність, погляди, сповнені докорів і благання, викликали у нього злість, тільки як людина вихована він стримувався, щоб не наговорити їй прикрих слів; будучи коло неї, він весь час бачив образ дівчини, з якою щойно розлучився.

Христіана мучилася від того, що так рідко бачила Поля, і набридливо допитувалась, як він проводить дні; Поль вигадував різні історії, а вона уважно слухала, намагаючись вивідати, чи не думає він про якусь іншу жінку. Відчуваючи, що вона безсила затримати цього чоловіка, безсила викликати в ньому хоч трошки тієї любові, яка мучила її, фізично безсила подобатись йому, полонити його знову хоча б пристрасними ласками, якщо вже не могла повернути коханням, Христіана всього боялася, хоча й не знала, від чого той страх.

Вона невиразно відчувала, що над нею нависла небезпека, якась велика невідома небезпека. І ревнувала наосліп, ревнувала до всього й всіх, до жінок, яких бачила з вікна і які видавалися їй гарними, ревнувала, навіть не знаючи, сказав комусь із них Бретіньї хоч слово чи ні.

Вона питала його:

— Ви помітили тут одну дуже гарненьку особу, брюнетку, досить високу. Я побачила її недавно. Мабуть, недавно приїхала.

Поль відповідав:

— Ні, не знаю.

Вона одразу ж підозрювала, що він бреше, й заперечувала:

— Та не може бути, щоб ви її не помітили, мені здалося, що вона дуже гарна.

Він дивувався її впертості.

— Запевняю вас, що не бачив її,— казав. — Постараюсь зустрітися з нею.

Христіана думала: «Це, звісно, вона і є». Часом у неї виникала певність, що Поль має тут потай від неї зв’язок, що викликав сюди коханку, можливо, свою актрису. І вона розпитувала, кого могла — батька, брата, чоловіка — про всіх молодих і принадних жінок, яких вони бачили Ь Анвалі.

Якби вона хоч могла сама ходити, шукати, стежити за ним, це б її трохи заспокоїло, але тепер їй майже не дозволяли рухатись, і її муки ставали просто нестерпні. І коли вона розмовляла з Полем, самий тон її голосу

виказував її горе, це тільки ще дужче дратувало його, він нетерпеливився від цієї скінченої любові.

Тільки про одне він міг тепер говорити з нею спокійно — про майбутнє одруження Гонтрана, бо тоді можна було вимовляти ім’я Шарлотти і вголос міркувати про неї. Поль навіть відчував якусь таємну, невиразну, нез’ясовну втіху, слухаючи, як Христіана вимовляє ім’я дівчини, хвалить її вроду і вдачу, жаліє Шарлотту, шкодує, що брат знехтував її, і висловлює бажання, щоб якийсь чесний чоловік зрозумів ЇЇ,' полюбив і одружився з нею.

Він потверджував:

— Авжеж, Гонтран зробив дурницю. Дівчина справді чарівна.

Христіана, нічого не підозрюючи, повторювала:

— Справді, чарівна. Це просто перлина! Досконала!

їй ніколи й на думку не спадало, щоб такий чоловік, як

Поль, полюбив цю дівчину і міг би одружитися з нею. Вона боялась тільки його коханок.

І — така вже дивна властивість людського серця — похвала Шарлотті в устах Христіани набирала для нього надзвичайної цінності, розпалювала його любов і потяг до дівчини, надавала їй непоборної принадності.

І ось одного дня, коли Поль і Гонтран прийшли до пані Онора, щоб зустрітися з дівчатами Оріоль, вони застали доктора Мазеллі, що сидів там, як у себе дома.

Він простяг до молодих людей обидві руки, сяючи італійською усмішкою, від якої здавалося, що в кожне слово, в кожен жест Мазеллі вкладає все своє серце.