Гі Мопассан - Твори. Том 1

Вона поривисто відповіла:

— О, справді ходімо, добродію.

Пані Онора не заперечувала.

— Ідіть, дітки, йдіть. А я тут почекаю. Тільки не надовго.

І вони теж рушили. Спочатку швидко йшли проїжджою дорогою, сподіваючись догнати Гонтрана з Луїзою, але за кілька хвилин не побачивши їх, вирішили, що ті, мабуть, звернули ліворуч або праворуч у ліс, і Шарлотта стримано гукнула тремтливим голосом. їй ніхто не відповів.

— О Боже мій, де ж вони? — прошепотіла дівчина.

Поля знову охопило почуття глибокого жалю й болісної

ніжності, як і тоді, біля Нюжерського вулкана.

Він не знав, що сказати цій засмученій дитині. Йому дуже хотілося по-батьківському обняти її, поцілувати, сказати їй щось ніжне й заспокійливе. Але що? Вона оглядалась навколо, вдивляючись крізь гілля неспокійними очима, прислухаючись до найменшого шелесту, й шепотіла:

— Здається, вони тут… Ні, отам… Ви нічого не чуєте?

— Ні, я нічого не чую. Найкраще почекати їх тут.

— О Боже мій… Ні… їх треба знайти…

Поль якусь мить вагався, потім тихо спитав:

— Виходить, вам це дуже боляче?

Шарлотта підвела на нього розгублений погляд, в очах її стояли сльози, затуманюючи їх легкою плівкою прозорої вологи, яку ще стримували довгі темні вії. Вона хотіла щось сказати, але не могла, не наважувалась; а їй так хотілося полегшити своє переповнене, замкнуте, намучене серце.

Він озвався знову:

— Отже, ви дуже любите його… Але він не вартий вашої любові, повірте.

Вона не могла далі стримуватись і, затуливши руками очі, щоб приховати сльози, прошепотіла:

— Ні… ні… я не люблю його… він… це дуже бридко!.. Він посміявся з мене… це дуже бридко… дуже підло… і мені все-таки боляче… дуже… бо це жорстоко… дуже жорстоко… авжеж… Але найбільшого болю завдає мені сестра… моя сестра… вона мене зовсім не любить… ще жорстокіша зі мною, ніж він… Я почуваю, що вона мене не любить… зовсім… ненавидить мене… А в мене тільки вона й була… більше у мене нікого не має… А я ж нічого такого не зробила!

Йому видно було тільки її вухо та ніжну юну шию, що заглиблювалась у комір сукні й вела під легкою тканиною до округліших форм. І По іь відчув гостру жалість і ніжність, його охопило палке прагнення пожертвувати собою, прагнення, яке оволодівало ним завжди, коли жінка зворушувала йому душу. І його схильна до поривів душа спалахнула від цього невинного, зворушливого, наївного і болісно-чарівного горя.

Він несвідомо простяг до неї руку, як це роблять, коли хочуть приголубити і заспокоїти дитину, й поклав на плече Шарлотті. І раптом відчув, як швидко б’ється у неї серце, калатає, мов у спійманої пташки.

І ці невпинні, прискорені удари передалися через руку до його власного серця, яке теж забилося частіше. Він відчував ті швидкі поштовхи, що йшли від неї, відлунювали в його тілі, м’язах, нервах і зливали їхні серця в одне серце, котре живе одним життям, мов два з’єднані дротиком годинники, які йдуть разом секунда в секунду.

Раптом вона відкрила своє почервоніле і все-таки гарненьке личко, хутко витерла сльози і промовила:

— Ах, я не повинна була казати вам цього. Я збожеволіла. Вертаймось мерщій до пані Онора, і… забудьте все це… Обіцяєте?

— Обіцяю.

Вона подала йому руку.

— Я вірю вам. Мені здається, що ви дуже чесний.

Вони пішли назад. Він узяв її на руки й переніс через струмок, як переносив торік Христіану. Христіана! Скільки разів ходив він з нею цією дорогою, коли кохав її! Дивуючись з переміни, що сталась в його душі, він думав: «Як швидко минула ця пристрасна любов!»

Шарлотта, поклавши палець на уста, шепнула:

— Пані Онора заснула, посидьмо тихенько.

Пані Онора й справді спала, прихилившись до сосни, прикривши хусточкою обличчя і склавши руки на животі. Вони сіли за кілька кроків і мовчали, щоб її не розбудити.

І тоді тиша в лісі стала така глибока, що починала гнітити їх. Чути було тільки, як по камінню дзюрчить струмок, злегенька шарудять дрібні комашки, майже непомітно гуде в повітрі мошва та шелестять, ворушачись в опалому листі, великі чорні жуки.

А де ж були Луїза і Гонтран? Що вони робили? Раптом здалека почулись їхні голоси; вони верталися. Пані Онора прокинулась і дуже здивувалась:

— То ви вже тут? Я й не чула, як ви підійшли!.. А тих знайшли?

Поль відповів:

— Он там вони. Йдуть.

Чути було сміх Гонтрана. І від того сміху Шарлотті стало легше на душі. А чому саме — вона не знала.

Незабаром вони з’явились. Гонтран майже біг, тягнучи за собою почервонілу дівчину. Він озвався ще здалеку, бо кортіло скоріше розповісти якусь історію.