Володимир Дрозд - Пришестя

Вони були липкі, смерділи гниллю, але їх можна було їсти .

Ще мати товкла чорну, лляну макуху, клала в горщик, заливала водою і ставила до вогню. Вариво було слизьке, драглисте, як оскряки під носом, але його теж можна було їсти.

Ще мати сушила і товкла кору, додавала просяну полову, якісь висівки з остюками, замішувала, клала на сковороду, пекла на вогні у печі, матаржаник був гіркий, дер горло, каменем лягав у шлунок, але його можна було їсти .

Одного весняного дня Хлопчик плівся зі школи, їсти хотілося все менше, тіло звикало до постійного голоду, але сил меншало, ніби їх хто висмоктував з дня у день, з ночі у ніч. Уже він не грав в апуку, не було снаги бігти, не грав би навіть, якби на Загальний двір прийшла Маня. Він плівся повз клуню, повз комору, повз кузню. Нижче кузні жінки перебирали в кагаті картоплю. Мати гукнула його. Він стояв над розкритою кагатою, дивився на картоплю, наче голодний кіт на мишу. Хлопчик їв би її і сирою, немитою, вгризся б в неї зубами, як у яблуко, аби тільки дозволили. Мати поклала на край кагати три картоплини:

— Возьми у шаньку, мо', Галан не побачить, я прийду, зварю тобі. Хлопчик нагнувся, поклав до шаньки між книг і зошитів картоплини і поплівся далі, через двір. А з контори колгоспу, на узвишші, уже біг і сердито гукав до нього Галан:

— Ану зупинися, малий виродку, я тобі покажу, як колгоспне добро красти!

А може, він не біг, а йшов, ходою «кам'яного гостя». Бо й досі, через півстоліття, я чую за спиною важке гупання його чобіт. Нині асфальтівка до мого Хутора стелеться через колишній Загальний двір. Я приїздив до Чернігова на ювілей районної газетки, у якій вперше надрукувався, і заїхав на якусь годину в село. Попросив шофера зупинитися на тому плацкові, де зупинив мене колись злий окрик Гадана. Вийшов з білої «Волги» у довгім світлім пальті і вже з білою та лисою головою. Майже як герой мого давнішого роману «Спектакль» Ярослав Петруня. Я був, як часто жартую, «широко відомий у своїй сім'ї», а може, і за її межами: мої книги вивчалися у школах і університетах, розцяцькований високими преміями і посадами, і все таке інше. А поруч мене, в болісно пульсуючій уяві моїй, стояв Хлопчик у полотняній, фарбованій у бузині сорочечці, таких самих штанцях, босий, із полотняною шанькою через плече, а в шаньці, біля зошитів та книжечок, — три картоплини, з колгоспної кагати…

Учені люди твердять, що навіть на клітинному рівні наш організм стає іншим кожні шість чи сім років, не пам'ятаю. Але є в людині щось більше, значиміше, аніж її тілесна коробка, те, що залишається у нас незмінним, від першого нашого подиху на землі до останнього. Хай це буде душа, хай це так зветься. Я різко обернувся: Галан виснув над Хлопчиком чорною тінню, чорним привидом, у хромовиках, темному сукняному галіфе і такому ж кітелі, і з лицем — темним. Похнюплений, настраханий, з палаючим від сорому обличчям Хлопчик діставав (по одній) картоплини із шаньки і клав у пригорщі Галана. Я багато що можу зрозуміти і багато вибачити, тому ж таки Талану. Можливо, він справді перейнявся більшовицькими ідеями, вірив у колгосп, у світле майбуття і беріг колективне добро, як своє власне. На підтвердження цього — досить-таки «кіношна» смерть, його прощальні слова. Є й інша версія, яка була поширена серед колишніх петрушан: Галан сам тяг з колгоспу не менше, аніж Іван Дмитренко. На підтвердження цього — хата його, збудована у першому повоєнному році, коли ніхто в селі не будувався, а якщо й будувалися погорільці, то плели стіни з ліси, обтиньковуючи їх глиною. Чимало вдів і віку дожили в тих курятниках.

Але того полювання за голодним Хлопчиком, який ніс у шкільній шаньці три картоплини, ніколи не зможу ані зрозуміти, ані вибачити вгодованому, закутому у чорний мундир галіфетчика Галанові.

Я стояв коло машини, уже сивий, уже похилий, уже витомлений життям, і дивився на ту сцену крізь призму часу, що сплив. Я судив Гадана, від імені нових поколінь. Страшний наш суд нинішній, можливо, не завжди справедливий, ми перекреслюємо, проклинаємо цілу епоху, яка мала і світлі сторінки.

Але дитячі сльози — пекучі сльози. Вони пропалюють нашарування часу і вогняними жаринами падають у наші збурені душі.

Хлопчик, гірко плачучи, поплівся до хати. Галан поступом переможця покрокував до колгоспної кагати, несучи перед себе трофей — три картоплини.

Уже отам, на Загальному дворі, уже отоді, в сорокові роки, а не в мітингові дев'яності, розійшлися назавжди дороги поколінь…