Володимир Дрозд - Пришестя

Я пам’ятаю той ранок до найменших дрібниць. Ніби усе відбувалося вчора. Я чомусь спав не на лежанці, як завжди, а на полу. Прокинувся від людського гомону. У вікна червоно зазирало ще соннувате, після ночі, сонце. Посеред хати стояв сам Будьонний — дільничний міліціонер. Будьонним його прозивали за могутню статуру і за довгі, смолисті вуса. Сам він був із сусідньої Чорторийки, але, затримуючись у селі, іноді підночовував у нас, вони з батьком приятелювали. Будьонний підпирав стелю хати міліцейським кашкетом і щось стривожено розказував, ніби дув у найбільшу трубу духового оркестру, такий мав голос. Батько поспіхом натягував, сидячи на краю полу, чоботи, з довгими, вище колін халявами. Знадвору, певно, від корови, зайшла мати, і Будьонний почав усе спочатку:

— Дак ти, Параско, ще не чула, ще мало хто в селі і знає. Только хто був на правлінні вчора. Галана убили…

Мати зойкнула, заплакала, витираючи очі подолом фартуха. Ніби й не Галан якийсь тиждень тому одібрав три картоплинки, з яких вона хотіла зварити супчик для голодної дитини:

— Господи, що на світі твориться, подуріли люди! А хто ж його убив?

— Тепер уже точно знаємо, Іван Дмитренко вбив. Мене вночі з постелі підняли, я чернігівських міліціонерів викликав із вівчаркою. Вівчарка і привела прямісінько до його хати. Йон рівчаком тікав, ще й калошу у грязюці загубив. І ружжо знайшли, з якого стріляв, на його городі, прикопане. Ми свою службу добре знаємо, даремно хліба не їмо, — Будьонний підкрутив кінчики вусів, ніби кишенькового, трофейного годинника заводив. — Галан правління проводив, спиною до вікна стояв, саме виступав. Дмитренко у вікно і стрелив. Галан як стояв, так і похилився на стіл грудьми. Увесь стіл — у кровищі. Только і встиг сказати до правлінців: «Прощавайте, товариші!..» За наші, більшовицькі, ідеї загинув, на бойовому посту, геройською смертю. І хоронитимемо, як героя, усім селом.

Батько з Будьонним невдовзі кудись пішли. Можливо, батькові випало не лише хату Галанові будувати, а й хату вічну — труну, не знаю. Можливо, в контору, де працювали слідчі, їх тоді наїхало в Петрушин видимо-невидимо, у всіляких строях — і міліцейських, і військових, і цивільних. Допитували десятки, якщо не сотні людей. Втім, Іван Дмитренко ніколи і не приховував своєї ненависті до Галана, перед багатьма обіцявся його убити. Особливо, коли Галан побив його матір, що несла з ферми картоплю. І ніби самі вони не один раз одне з одним хапалися за грудки по темних кутках, але люди бачили.

Ідучи того ранку до школи, я думав не так про Галана і Дмитренка, якого майже не знав, а — про Маню, співчуваючи їй. Якщо почнеться у класі кагал, думав я, і будуть цькувати Маню, як мене колись, перед усім класом, скажу, що сестра за брата не відповідає, що б він не вчинив. Але Маня не прийшла до школи. І не прийшла наступного дня, коли нас вишикували в дворі і колоною повели на кладовище, де урочисто хоронили — з духовим оркестром і промовами — Галана. Потім дорослі розказували, що незадовго до урочистостей хтось сипнув у викопану могилу корзину лайна, знову тягали людей до слідчих, але так і не дізналися, хто це зробив. Над могилою встановили не хреста, а дощату пірамідку з жерстяною зіркою на вершині, вифарбовану в червоне. Пірамідка червоніла на кладовищі усе моє дитинство, а потім струхлявіла, розсипалася, і тепер лише зелений пагорочок мітить місце, де закопано тіло повоєнного голови колгоспу, усе руйнує, вирівнює, згладжує невблаганний час…

Здається, Маня так і не прийшла більше до школи. Дмитренка судили досить швидко, тої ж весни, дали двадцять п'ять років. Нас уже розпустили на канікули, уже я добре завчив дорогу через яр до сільської фельдшерки, бо матері моїй усе частіше робилося погано, вона не могла тижнями підвестися з ліжка і посилала мене просити ліків. Край яру, біля двору Дмитренків стояла підвода. На лантухах з одежею сиділа Маня. Я стишив ходу і ледь чутно промимрив:

— Драстуй…

— Драстуй і прощай, Дроздику! — відповіла Маня.

— Чого се прощай? СКОРО ЗНОВУ У ШКОЛУ ІТИ, ти вже читанку маєш?

— Уже я до іншої школи ходитиму, далеко одсюль. Нас висилають, аж у Сибір, там, кажуть, холодно. Але я холоду не боюся, я на лижах люблю ходити. Згадуй мене, не забувай, як ми в апуку грали…

Я побіг, бо очі мені сльозилися. На містку через яр озирнувся: Маня дивилася мені вслід. Коли я вертався од фельдшерки, підводи уже не було. Маня Дмитренко назавжди зникла з мого життя.

Щоб з'явитись через півстоліття на сторінках цієї книги.