Володимир Дрозд - Пришестя

Револьвера я мав. Таки справжнього. Я відкопав його ще минулого літа у нашому ярку, коли заповзявся добутись до гнізда земляних джмелів. Стрілячка була загорнена у масляну ганчірку. Ганчірка майже зотліла, але іржа лиш де-не-де значила метал рудим лишаєм. Коли я натискав на курок, стрілячка клацала і крутився барабан. Патронів, правда, у барабані не було, але патрони і не були потрібні мені для мого плану. Револьвера я переховав на горищі під самою стріхою, у солом'яній трусі.

Напередодні батько приніс із колгоспу клуночок макухи. Правління виписувало для тих, хто голодував. Макуха була чорна, лляна і біла, соняшникова. Соняшникова, біла, тверда, як камінь, але солодкувата на смак, — делікатес, як тепер би сказали, мати давала її по шматочку в школу. Того ранку я скочив з лежанки, на якій спав, загодя, щойно батько погнав у череду корову, і почав збиратися до школи. Сказав матері, що чергую у класі, а Баран свариться, коли не прибрано, і невитерта дошка, і ганчірка коло дошки суха. Мати пішла на задвірок, цюкала на колоді хмиз, аби розпалити в печі. Я поліз на горище, дістав із солом'яної трухи стрілячку, поклав до шаньки між зошитів. І вже хотів вислизнути з хати, я ж бо мав встигнути до кладки через яр, поки не з'явиться Маня. Але мати перепинила мене в сінцях, наказала вмитись і розчесатися. Я повісив шаньку на щабель драбини і побіг у двір, де на ґанкові стояли відра з водою. Турботлива мати взяла в коморі шматок макухи, білої, соняшникової, аби згирз я на перерві, і заглянула до шаньки, щоб покласти. І побачила револьвера.

— А се ще що?!

— Дак то я знайшов у кручі, хотів учителю оддать… — я ніколи не умів казати неправди, і досі очі виказують.

— Дізнається батько, йон тобі голову зніме…

Вона взяла стрілячку двома пальцями, наче щось бридке, подалася на задвірок. Я біг слідком. Мати поклала револьвера на колоду, ударила по нім, що було сили, обухом сокири. Трухлувата деревина на руків'ї розсипалася в порох. Потім зігнулася в дугу і відпала цівка револьвера. А мати гахкала і гахкала обухом сокири, поки не відлетів убік барабан і уся стрілячка не стала купкою іржавого, потрощеного на кавалки заліза. Мати дбайливо зібрала ті шматки навколо колоди, перебрела грядку, пошпурила їх до яру, уже зарослого молодим бур'янищем, і довго витирала об фартух руки. Окрім усього іншого, то була для матері остання згадка про війну, яку ненавиділа. І — диво дивне! — поки мати трощила револьвера, я тверезів із кожним ударом обуха. Розсипався на залізне ошмаття револьвер, погасло і світло нафантазованого мною театру на кладці через яр. Опустилася завіса, актори розійшлися по домівках, стали звичайними людьми. Почуття до Мані Дмитренко зосталося, але воно тепер лише тліло на споді душі. Я почвалав до школи, спершу повільно, опустивши голову, потім швидше, і вже через Загальний двір я весело і безтурботно стрибав на одній нозі…

Полум'я пригасло, криза минулася.

Щасливе сталінське дитинство…

Знову і знову вертаюся подумки до репродукції картини на стіні шкільного коридору. Мабуть, їх продукували тоді масовими тиражами і вони висіли у кожній школі — «от Москви до самых до окраин». Квітучий луг, по ньому іде Сталін, оточений дітьми, що тулять до грудей у піонерських краватках букети квітів, руки Сталіна — на плечах двох щасливців — хлопчика і дівчинки, таке мудре, таке лагідне, висвітлене сонцем обличчя вождя…

Вікно до іншого світу, паралельного, як написали б фантасти, а може, потойбічного, але безсумнівно, як на моє тодішнє переконання, десь існуючого.

Я подовгу стояв перед тою репродукцією в дерев'яній, з позолотою рамі. Господи, як заздрив я мальованим дітям, ситим, гарно вбраним, зігрітим світлом, що його випромінював Сталін!

Бо сам Хлопчик жив у іншому світі. Чорному. Чорне, щойно зоране і пробороноване поле за селом. Торішнє картоплянище. Хлопчик бреде грузькою ріллею з рукавцем через плече, опустивши голову, обмацуючи очима кожну глижку землі, кожну заглибину, поки не зачорніє під ногами чорніша од чорнозему гнила торішня картоплинка. Тоді він нагинався, виколупував знахідку із землі, м'яку, мокру, просякнуту гнилизною, клав до рукавчика. Голодний Хлопчик ледве виборсував чоботи із глевкої ріллі, що налипала важкими ковтюхами, але ішов і йшов, бо пообіцяв матері, теж голодній, що назбирає гнилої картоплі на налисники. По той бік товстолісівської полівки уже вишпиговувалася із землі конюшина. Над нею видзвонювали, зависнувши в небі, жайворонки, їхні хрестаті на тлі неба тіні нагадували картоплини, печені, які хлопці ситої позаторішньої осені діставали з вогнища, нанизували на палиці і шпурляли під самісінькі хмари. Від згадок про печену картоплю, розсипчасту, солодку, у хрускотливій скоринці, йому судорожне зводило щелепи, рот наповнювався слиною, а карк на худій шиї смикався, як решето у віялці. Назбирану Хлопчиком гнилу картоплю мати сушила в печі, товкла у ступі, просівала і з чорного, схожого на земний порох, крохмачу пекла на сковороді налисники…