Володимир Дрозд - Пришестя

— Ось тольки зачепіть мене чи Дроздика, я поскаржуся братові, йон вам вуха поодриває.

Івана Дмитренка, Маниного брата, у селі боялися. І хлопці відступили, повернулися на колоду, до своїх карт. Ми пішли вулицею, проминули Загальний двір, зупинилися на Зевченковій горі. Дмитренки жили унизу, над яром.

— Хочеш, пограємо у класи? — Хлопчикові не хотілося, аби вона ішла.

— Ні, матка сваритиметься, що мене довго нема, потім не пустить в апуку грать.

— А хочеш, я тобі вірша прочитаю? — нарешті наважився Хлопчик.

— Якого вірша?

— А такого, що я придумав. Покуль тебе чекав біля школи.

— Сам придумав чи вивчив із книги?

— Сам. Мені часто придумуються вірші, самі придумуються, я й не хочу, а вони придумуються.

— Ну читай.

Тепер Хлопчик єдиного боявся — збитися. Ніби на святі шкільному читав. Але там поблизу стояла вчителька, готова завжди підказати, якщо забудеться. Він заплющив очі і проказав:

Коли розплющив очі, над селом, над Зевченковою горою летів журавлиний ключ. Журавлі щоранку летіли у поля пастися, а серед дня верталися до себе на болото. Вони били крильми об голубого небеснодзвона, що висів над землею, і небо дзвеніло. Маня мовчала, і Хлопчик запитав:

— Ну як?

— Як у газеті, з якої Баран нам читає… А про мене ти напишеш вірша?

— Напишу, — мовив по хвилі Хлопчик. — Але тобі не прочитаю.

— Чому не прочитаєш?

Хлопчик дивився собі під ноги, розчавлюючи передком чобота груддя глевкої глини.

— Не знаю…

Маня засміялася і полопотіла стежкою у яр.

— Дак ти прийдеш грати в апуку? — гукнув навздогінці Хлопчик.

— Не знаю!

Вона не прийшла. І відтоді уже не приходила у Загальний двір, а грала в апуку на іншій вулиці, по той бік яру. І додому зі школи вона верталася тепер Гончою вулицею із тамтешніми дівчатами. І до школи ішла по Гончій, не лінуючись робити чималий гак. Перші ранки Хлопчик ще стовпів біля клуні в Загальному дворі, надіючись, що ось-ось її висока, граблиста постать випірне з яру. Через ту свою надію він запізнювався на перший урок і подовгу стояв коло дверей, перед класом, допоки суворий учитель не змилостивлювався і не дозволяв сісти за парту. Маня зиркала на Хлопчика, нещасного, виставленого на глум класові, насмішкуватими, без співчуття очима, і це його найбільше гнітило.

Ще я гаразд не усвідомлював, що зі мною діється, не знав, що вперше в житті бреду пекельними колами нерозділеної любові. Тієї весни я вперше почав складати вірші, сховавшись десь у закутку, під копицею сіна чи на призьбі, за хатою. Вірші трохи тамували біль, але не лікували. Я не хотів жити.

Але й помирати я не хотів. Хоч і було солодко уявляти, як Маня Дмитренко прийде на сільське кладовище у полі, стане над моєю могилкою і краятиме собі серце, що через неї помер, таким молодим, майбутній поет…

А якщо не прийде і не краятиме серця?

Ні, таки прийде.

Але що мені з того, коли я не зможу озватися до неї з того світу? Ще ніхто з мертвих — не озивався.

І я вирішив для себе: ніби помру, але не помру.

На той час я вже прочитав чимало, як для свого віку, книжок і підручників сестриних, і «прочотних» із невеличкої шкільної бібліотеки. До сільської бібліотеки мене обіцяли записати, коли я закінчу на відмінно перший клас. Хоч усіх інших записували після четвертого класу. Але була ще одна книга, рукописна, розмальована кольоровими олівцями. Грубий зошит із записаними в ньому народними і вже новими, воєнними та повоєнними піснями. Сільські дівчата передавали той зошит одна одній, якийсь час його читала-перечитувала сестра Марія, плачучи трохи не над кожною піснею. Бо всі вони були про любов, найчастіше нещасливу. В тих піснях закохані, не знайшовши щастя-долі, або топились, або стрілилися. Ідучи на роботу, Марія ховала зошита під подушку. Я, звичайно, ту рукописну книжицю швидко «проковтнув». Досі в пам'яті рядки одної з пісень: «На світанку йшли в дєревню танки, та й остановилися в саду, ішов парень русий, командир безусий, повстречав дівчину молоду…» Наш, рідний, петрушинський діалект… У зошиті на цілу сторінку був малюнок: під вербою, розкинувши руки, лежить хлопець, певно, мертвий, на грудях у нього — револьвер. Цей малюнок і став для мене дороговказом. Усе інше я намислив, нафантазував сам. Маня, коли прибутна (з полів) вода спала і тільки на дні яру дзюрив потічок, ходила до школи гористою стежкою, вздовж потічка, яр переходила по широкій (із трьох колод) кладці. Я вирішив лягти на цій кладці, розкинувши руки, шаньку з читанкою та зошитами сховавши під спину. На грудях моїх лежатиме револьвер. Справжній. Зовсім як на тій картинці у зошиті з піснями. Маня зверне із стежки, ступить на кладку, побачить мене, заплаче, заголосить, запричитає, наче сільські жінки над труною з небіжчиком. Вона каятиметься, терзатиме себе, що не захотіла зі мною дружити, обминала мене десятою дорогою. Тоді я несподівано розплющу очі і скажу їй так: «Маня! Я ще не помер. І не помру, якщо ти гратимешся зі мною в апуку, у класи та жмурки на Загальному дворі і ходитимеш до школи вищою вулицею, де я тебе чекатиму біля клуні, щоб іти до школи разом…» Вона усміхнеться крізь сльози, витре краєм хустки очі і мовить: «Гаразд, Дроздику, я згодна, тольки ти болєй ніколи-ніколи не помирай!» Я підведуся, пошпурю револьвера у яр, бо він уже не потрібний буде мені, і ми побіжимо разом крутосхилом на гору, де школа.