Володимир Дрозд - Пришестя

І знову мати кашляла, кашляла, кашляла. Кашель усе ближчав. Тепер у присмерках видко було дві постаті, що віддалялися одна від одної. Мати вертала до хати, а Карусь звернув у Загальний двір і вже наближався до комори. І тут мати знову загукала:

— Миколай-бо, забула тебе спитать, а мо', у вас єстяка козиний жир?!

Але Карусь уже нічого не відповів. Він зник по той бік Артемового обійстя, наче провалився у ніч. І раптом тишу розпанахав навпіл постріл із дробовика, слідом — другий. Мати уже стояла коло хвіртки, обхопивши обома руками ушулу. У Хлопчика зуб на зуба не попадав, уже не від холоду, холоду він не відчував тепер, а з тривоги за батька. Але батькова постать, у шинельці і солдатській шапці, випірнула з Артемової вулички, перетнула хутірську.

— Господи, а у мене уже й серце впало! — зойкнула матір і повисла на батькові, як щойно на ушулі. — Чи йон хоч тебе не поранив?!

— Я почув, уже коли ти про козиний жир до нього загукала. Та навтьоки, у вуличку. А йон, поліцай проклятущий, по Артемовому саду шмаляв, аби тольки вислужитися перед властями. Але я встиг трохи гороху націдити. На, сховай у хліві, під солому, хоч якийсь тиждень дитя не голодуватиме. Бо уже мені туди дороги нема, хіба що в тюрму дорога…

Мати подріботіла до хлівця, несучи перед себе клуночок з горохом. Батько зайшов за хату, кресанув кресалом. І тут побачив мене на ґанкові:

— А ти чого тут?!

— Дак я…

— Геть на піч, щоб і духом твоїм тут не пахло! Бо як дам носциком…

Але я не сердився на батька. Я уже розумів: якщо він і робить щось не так, як належало б робити радянській, щасливій, осяяній світлом великих сталінських ідей людині (так мене навчали у школі), то лише заради мене, заради дітей своїх. А діти — це наше майбутнє, так навчає товариш Сталін, наш вождь і вчитель, вустами Василя Миколайовича, по-вуличному Барана.

Хлопчик ішов до школи, як на свято. Сонячний березневий ранок стелив дорогу. Ще підморожувало, ще біла паморозь лежала на узвишшях хрускотливими полотнищами, але сніг зійшов і вже можна було після уроків грати в апуку. Він любив подавати м'яча, а потім, кинувши цурку, бігти щодуху в «поле», долаючи тугий весняний вітер, і вертати назад, під захоплені вигуки болільників, ухилившись від кинутої вслід апуки. У школі перше півріччя, поки писали палички та нолики в зошитах у косу лінійку, Хлопчик почувався кепсько, бо ненавидів каліграфію, та й не давалася вона йому. Але тепер, коли настав час арифметики і читання, Хлопчик розкошував у класі. Він складав у голові цифри швидше, аніж комірник на рахівниці, читав не згірше од учителя, а вірші із старенької, ще довоєнної читанки давно знав напам'ять. Він тяг руку на кожному уроці і клопотався єдиним: учитель дуже рідко його викликає.

З гористого, Зевченкового провулку вийшла Маня Дмитренко, однокласниця. Широка в плечах, рослява, на голову вища од Хлопчика, вона виглядала на старшокласницю. А головне, у руці її був справжній, хоч і потертий на зламах портфель, що на нього Хлопчик страшенно заздрив. Полотняна, в чорнильних плямах шанька на його плечі здалася ще незугарнішою.

— Здоров, Дроздику, — сказала вона трохи зверхньо, наче доросла до малюка. — Уроки поробив?

— А що мені їх робить? Я їх луччей од Барана знаю.

— Задавака.

— А ти ще больша задавака, своїм портфелем.

— Се мені братик привіз, із города.

«Мо', де вкрав, то й привіз…» — подумав Хлопчик, але вголос нічого не сказав. На лавочці під Артемовим двором часто балакали, що Іван Дмитренко робить не хоче, а тягне все, що погано лежить, — і в селі, і в місті. Та й мати у них така ж: нещодавно її побив сам голова колгоспу Галан, запопавши із клунком картоплі на плечах, що його Дмитренчиха несла полями із ферми. Промовчав Хлопчик, бо вчорашній вечір згадав. Але й мовчанка Хлопчика вколола Маню, про балачки сільські вона знала, і захотілося їй будь-що верх узяти:

— А у нас корівка отелилася, завтра молозиво матка спече.

Хлопчик ковтнув слинку, згадавши смак молозива, їхня Лиска цього року ходила в передойках, заганяли її на колгоспній оранці. Нарешті він знайшовся:

— А у нас уже кури несуться…

Так вони мірялися словами трохи не до самої школи, наче на палиці, перед грою в апуку, кому стояти в полі, а кому м'яча подавать. Нарешті до них прилучилася, вибігши із свого двору, Ніна Кисловець, дівчата зашушукалися поміж себе, і Хлопчик підстрибом побіг на шкільний город, де старшокласники грали в цурки. Але до гри приліпитися не вдалося, без нього там вистачало малечі, аби приносити, як пес у зубах, ударену кийком цурку, і він подався до класу.