Володимир Дрозд - Пришестя

І ще один день, тієї ж зими. Яскравий, сонячний, за вікнами, морозний, бо шибки геть затягло пухнастою памороззю. Мати топить у печі, черінь тепліє, хоч нічим їстивним не пахне, навіть буряками, і буряків у нас уже немає, доїли. Але я знаю із слів матері, що батько ще ранесенько пішов у Чорторийку до дядька Дениса. «Мо', чимось і розживеться, дядько — багатий», — обнадіює і себе, і мене мати. І ось нарешті батько вертається. У шинельці, солдатській шапці з опущеними крильми, бо надворі морозяка. За плечима — клуночок із картоплею. Довго змітає віником сніг із чобіт, відтак глухо, простуджено говорить:

— Не сильно у того Дениса розживешся. Йон сам — ще нічого, а жонка його — така нескосирна. Позичили відро картоплі до нового врожаю. Оддамо, кажу, калі доживемо. А тольки ж — чи доживемо…

Мати бере з клуночка сім , це я добре запам'ятав, бо стежив за її руками, картоплин, миє над помийним відром, кожну — лагідно, обережно, мов личко дитини, кладе у горщика, заливає кип'ятком, солить, підсуває рогачами до вогню в печі. Якийсь час я сиджу на лаві, просто челюстей печі, дивлюся на горщик з картоплею, закіптюжені боки якого лиже такий повільний вогонь. Нарешті не витримую того самокатування, ховаюся на піч, за свій рятівний комин. І ось мати дістає горщика, я чую крізь черінь, як він чиргає по подові печі, і в хаті пахне вареною картоплею. Мати подає мені на піч три картоплини в мисочці.

— Пожди, хай вичахне, обпечеш у роті.

Але чекати, поки вичахне, немає сили. Я ламаю картоплину на шматочки, кладу по шматочкові до рота. Картопля солодка. Уже ніколи в житті я не їстиму нічого смачнішого. Дві картоплини мати подає батькові до столу, а сама стоїть у мисниках і сьорбає дерев'яною ложкою з горщика юшечку, в якій варилася картопля. Дві картоплини вона залишила для Марії, яка скоро повернеться з колгоспної ферми голодна.

Тепер, майже через півстоліття, коли озираюся в ті повоєнні роки і бачу матір свою, яка заздрить старцеві з випроханим кусничком хліба, матір, яка сьорбає коло мисника юшечку, в якій варилася картопля, матір, що за коротке життя своє нічого доброго не з'їла і не зносила, а знала лише війни та голодівки, а ще — тяжку роботу, гостре відчуття провини перед нею, навіть — не синівської, бо що я, хлопчак, міг? — а провини вселюдської, всесвітньої, пронизує мене. Так склалося, що ані хлібиною не мав можливості порадувати її, ані бочки меду прикотити, як то марилось у моїх дитячих мріях. Я міг і можу лише, поки ще живий, побродити по сільському кладовищу, на якім поховано тіло її під вербовим хрестом, що давно струхлявів і розсипався в порох. А ще — слово моє, що таке ж тимчасове, минуще, як вербовий хрест над її могилою…

У повістині «Злодій», написаній взимку шістдесят третього року, збережено імена батьків моїх — Григорій і Параска. Як і сам сюжет її, майже детективний, — не вигаданий, так усе й відбувалося, ранньої весни сорок сьомого року. Ранньої весни, коли уже зійшов сніг, а земля, ще мерзла, не залишає слідів, коли нема ще ані кропивини, ані цвіту акацієвого, ані торішньої, гнилої картоплини на розореному полі, які хоч би трохи утамували голод. Повістинка густо написана, у тексті її багато точних, правдивих деталей, адже писав її по свіжих ранах у пам'яті двадцятирічний молодик. І все ж відчувається в ній рожевуватий оптимістичний туманець, характерний для пересічної белетристики тих часів, адже всі знають, із чого ми виростали: не з Гоголівської «Шинелі», а із шинелі «Прапороносців». Насправді, усе було ще трагічніше, аніж описано в повісті. Внутрішній конфлікт був не в тім, красти чи не красти в колгоспі. Гуртове — чортове, колгоспне — не наше, гріх красти в людей, а не в колгоспній коморі — тут моральні засади селянина чіткі і однозначні. Згодом, пасучи свиней у Загальному дворі, я багато разів лазив під колгоспну комору, що стояла на дубових стовпах, і бачив: днище кожного засіка просвердлене, а свердловина забита чіпком… «Доїли» комору багато людей і багато років, голодних і не вельми голодних. Одна з найбільших трагедій колгоспних десятиліть, наслідки якої ми й досі гаразд не усвідомили, — руйнування селянської душі, людської свідомості. Здавалося б, так просто: експлуатнемо дурного селянина, висмокчемо з нього усі живі соки, не платячи за це практично нічого, і за його рахунок вибудуємо велику державу. Раніше — Радянський Союз, тепер — незалежну Україну. Але селянин не такий уже й дурний. У відповідь на такий державницький принцип він виробив принцип власний: не вкрадеш — не проживеш. І крав, і краде, і крастиме, допоки обкрадатимуть його самого. І ще одна із трагедій: охороняють колгоспне добро від селянина якраз ті, хто найбільше з колгоспу тягне, краде, лише в інший спосіб. І охороняли в минулі десятиліття.