Володимир Дрозд - Пришестя

І настав гірко пам'ятний мені — та й усьому моєму поколінню — сорок сьомий рік.

Голодуху ми, діти, відчули раніше, уже з початком зими. Восени батько вивіз на базар яблука і купив мішечок житнього борошна. Капусняк, засмачений підсмаженою на сковороді кобзою, затираха на воді і кулага — ось наше розкішне родинне меню того часу. Розкішне без лапок, без іронії, бо наприкінці зими і того не стало. Ані діти мої, ані дружина не знають, що таке кулага. І слава Богу, що не знають. У довіднику написано, що це була пісна їжа поліщуків. Наш піст тривав місяцями, роками. Житнє рідке тісто заквашували у макітрі або чавунці, ніч воно солодало, гуляло в теплі, біля комина, потім його довго варили в печі, їли без хліба, бо хліба уже давно не було. Перед Новим роком в одному із шкільних класів встановили ялинку. На ялинових гілках висіли ватяні, підрум'янені червоною фарбою яблука і паперові, порожні всередині цукерки, розцяцьковані кольоровими олівцями. Я досі пам'ятаю прикраси на тій ялинці, але це пам'ять не естетична, це пам'ять фізіологічна. Закарбувалося у пам'яті лише те, що нагадувало про їжу. Я постійно почувався голодним. А до першого кулешику із стовченого у ступі жита було ще так далеко, цілих півроку. Той кулешик (сестра Марія насмикала у полі колосків) я теж запам'ятав назавжди. Я читав біля шкільної ялинки віршика про зайчика, який жив у темному лісі; поруч, на зеленій гілці висіло ватяне, рум'янобоке яблуко, і мені так хотілося впитися у нього зубами, що зводило судомою вилиці, я ковтав слова.

Перш, аніж тяжко брести по днях і місяцях голодного, страшного сорок сьомого року, дозволю собі короткий відступ.

Це уже стало для мене своєрідним «пунктиком» — доводити, що не сьогодні, коли усе дозволено зверху, зробився я раптом таким «сміливцем» і згадав про пережите. Занадто багато подібних «сміливців» з'явилося в літературі останніми роками, вони не викликають у мені нічого іншого, окрім моральної огиди. Взимку шістдесят третього року я, теж не вельми ситий, гнаний усіма, ходив по зачумленому партійними догмами Києву і писав повість «Злодій», про голод сорок сьомого року. Надрукована вона буде лише через чверть століття не з моєї вини. Але уже до того я видрукував своє «Колесо» — про голод тридцять третього і колективізацію і оповідання «Солодкий цвіт акацій» — голодна весна сорок сьомого, якою вона відклалася у душі Хлопчика. За те крихітне слово правди я своє одержав. Тепер думаю: якщо марксисти хоч у чомусь мали рацію і буття справді визначає свідомість, як нам твердили десятиліттями, чи стало б моє покоління поколінням шістдесятників , чи сталося б чудо пришестя його на суспільну арену без голодного сорок сьомого року, без нашого страшного дитинства? Певен, що ні, не стало б, не прийшло .

Інакше доведеться пояснювати справді-таки пришестя покоління, такого несподіваного, такого відмінного від своїх батьків, на корені, наче квіти, прибитих тоталітаризмом, сталінщиною, впливом якихось космічних чи й потойбічних сил…

Зберігся мій лист до матері дружини, написаний у Сретенську, біля китайського кордону, на початку шістдесят четвертого року. Забудьмо, що це мій лист. Коли мене, земного, не стане, авторство його не матиме ніякого значення, навіть для тих моїх сучасників, кому я антипатичний. Сприймімо його як документ покоління, як голос покоління. Наш родинний конфлікт ніколи не був суто родинним, дріб'язковим, це був таки конфлікт, але не людей, а поколінь, таких різних, таких майже несумісних. Цей лист письменника-солдата — спроба зламати стіну, яка розділяла покоління, відповідь на письмове каяття за деякі не вельми моральні вчинки…

«Шановна Маріє Дмитрівна! Кожній чесній людині важко жити на цьому світі. Якщо ж вона ще й прагне у той чи інший спосіб говорити від імені певної кількості сучасників із нащадками, залишити якісь свідчення про навколишнє життя — важче вдвічі. Звичайна людина може промовчати, коли ж мовчить письменник — це уже підлість…Ви добре знаєте білялітературні кола. Задумайтеся: до чого призвела ця свідома, щоденна підлість багатьох наших визнаних літераторів? Найчастіше це духовні мерці, медузи, що не мають ані свого погляду на речі, ані жодних моральних принципів. Якщо людина у тридцять третьому році, обминаючи тіла вмерлих на вулиці од голоду, несла до редакції солодкого вірша про щасливе, багате життя, про столи колгоспників, завалені смаженими індиками і булками, вона усе життя наступне буде зневажати себе, і в цьому зневажанні котитися цинічно все нижче і нижче, до морального злидарства. Як бачите, мова іде навіть не про якісь там переконання, соціальні симпатії чи антипатії, а про неможливість для письменника жити нечесно, схибити хоч на міліметр від правди. Невже ж Ви хочете, щоб дочка Ваша зробилася одною із тих розжирілих свиней, що живляться біля літературного корита?