Володимир Дрозд - Пришестя

Лірика.

І я мав у дитинстві щасливі дні. У літі сорок шостого. Які так швидко скінчилися. І не стало дитинства. Не стало Хлопчика. Хлопчика не стало, коли не стало матері. Той, що лишився жити у його подобі, уже був іншим.

Але і в щасливому літі сорок шостого уже звучала дисонансом одна тривожна нота. Коли так гостро, оголеною душею відчуваєш світ, вона не може не з'явитися… Бо світ земний — не лише день, а й ніч, не лише світло, а й темрява, яку щедра уява населяє усіляким страховинням. А може, це було передчуття — страх перед пітьмою, яка невдовзі поглине, забере навіки мою матір. Між садом і двором нашим на городі широкою смугою, густим гаєм стояла кукурудза. Вона тільки і вродила засушливого літа сорок шостого року. Довге листя кукурудзи на гінких стеблах таємниче шерхотіло, а під ним було темно . В тій зеленкуватій темряві росло багато бур'яну, але коли мати посилала мене нарвати свиненяті, я рвав його будь-де, тільки не в кукурудзі. Стежка від куреня до хати стелилася повз смугу кукурудзи, і це було мукою — наважитися, врешті-решт, пробігти, пролопотіти, промчати по ній без оглядки, напівзаплющивши очі. А страх наздоганяв, хапав за плечі, морозним холодом забирався під полотняну сорочечку… Смішний тепер з вершини прожитих десятиліть страх, безпричинний, але такий реальний тоді, не підвладний тверезому розумові. Втім, і в пізнішому житті він не раз наздоганяв мене, і не лише мене, а й багатьох із мого покоління, страх не перед привидами, а реаліями суспільства, у якому нам випало жити, хоч тепер, у суспільстві оновленому, ті реалії видаються такими ж ілюзійними, як привиди із кукурудзяного пралісу. Лише одиниці з нас перебороли той страх, можливо, не такі чутливі, не з такими оголеними душами, і їхні імена тепер викарбувані золотом на сторінках політичної історії України. Ми ж, митці, були здатні на те, на що здатні. І хто вправі вимагати від нас чогось більшого, окрім хіба що нас самих?!

Якби той день міг тривати вічно. Або його можна було воскресити не лише у пам'яті. Втім, чи не забаганки це? Адже він існує в душі моїй, існуватиме, допоки я живий. Тепер залишиться в слові — на якісь роки, можливо, на десятиліття, можливо, і на довше. А вічність? Що таке вічність? Коли й світу земного вік, у космічних вимірах, — одна мить! Безсмертя — одна із солодких ілюзій, і тільки. Цукеринка в роті, яка швидко тане.

Але ж був той день. Передосінній. Кінець серпня, а долі, під яблунями, під волоським горіхом, під грушею-дичкою уже багато рудого листя. Бо літо видалося спечне. Ми рвемо яблука. Путинки. Жовто-рожеві, як вранішнє сонечко, вони — у кошиках, кошовках, на постилці, біля стежки через город. Ми — уся наша сім'я: батько, мати, сестри, я. Здається, ми уже ніколи отак, усією сім'єю не зберемося. Принаймні, якщо й зберемось, це не відкладеться в пам'яті моїй. Сестра Люба закінчить учительський інститут і вчителюватиме в Ізмаїльській області. Потім не стане матері. А поки що ми усі разом, і пахнуть у корзинах та кошовках жовто-рожеві путинки, і наливаються соком на сусідніх яблунях антонівки, і по-осінньому шерхотить під ногами опале листя. І крутиться поміж нас руде, під колір листя цуценятко, яке прибігло за сестрою аж із Чернігова. Його звуть Агай. Раптом цуценя дзвенить на весь куток. Од хутірської вулички, через грядку, де вже викопано картоплю і самі червонясті чуби бурякової гички стримлять із чорної землі, до нас простує чужий дядько , у хромових чоботях, галіфе і темному кітелі.

— Чогось Баран суне, — батько розгинається над корзиною з яблуками, згортає цигарку.

— Дак, мо' ж, у школу дєтву записує, — одказує з-під яблуні мати. — Наше ж іще мале, хоч не додумайся записать, хай ще годок погуляє.

Дядько вітається з усіма, але підступає лише до мене:

— Я — учитель, Василь Миколайович, а тебе як звуть?

— Володя Дрозд, — відповідаю не без гордощів. — Я уже читать знаю.

— Це добре, що читать знаєш, — усміхається вчитель. — А в школу ходити все одно треба. Хочеш у школу?

— Хочу.

— Дак яно ж малеє зовсім, — пригортає до себе мати, ніби боїться мене втратити, відпустивши у світ широкий. — Ось тольки йому сім годочків сповниться. І переболіло зиму. Буде найменшеє в класі, старші лобуряки битимуть.

— Все одно у школу хочу! — я починаю плакати, а що мені соромно сліз своїх перед чужим дядьком, ховаюся в поділ материної спідниці.

— Хай іде, коли хоче! — мовить із драбини, прихиленої до яблуні, сестра Люба, учительським голосом. — Не дуже вони тепер хочуть навчатися, а наш сам рветься.