Володимир Дрозд - Пришестя

І поплентався з двору, знаючи, що сьогодні йому вже ніхто не довірить ані бити цуркою по м'ячу, ані тим більше стояти у полі. Довго сидів під Артемовим в'язом, на вершині якого вже господарював, перебираючи дзьобом сухе гілля, лелека, заздро зирив здалеку на дітей, які грали на вигоні в апуку. Маня бігала, реготіла на весь Загальний двір, ніби й не було на світі Хлопчика. Ніколи. І Хлопчик пішов за хату читати на висвітленій призахідним сонцем ступі книжку, яку йому дав учитель. Книга звалася «Жар-птиця», збірка казок із малюнками. В ночі йому снилася Маня. Маня як Маня, але з крилами Жар-птиці за спиною. Вона сиділа на яблуні, рвала золоті яблука і шпурляла ними в Хлопчика. Яблука були схожі на зорі, що падають з неба, згоряють і гаснуть у високості. Вранці він пішов до школи раніше, але довго стояв під клунею, аж поки з гористого провулку не випірнула Маня Дмитренкова з портфеликом у руці. Тоді він пішов попереду сільською вулицею, жодного разу не озирнувшись, хоч озирнутися дуже кортіло. Але невдовзі Маня наздогнала Хлопчика:

— Доров, Дроздику!

— Доров! — він удав, що вперше сьогодні побачив Маню. — Я думав, ти давно у школі.

— А куди мені спішити? Я учора всі уроки поробила. Луччей скажи, чого се ти мене пожалів, не попав у мене апукою?

— Не знаю… — чесно відповів Хлопчик.

Попід тинню уже зеленіла молода кропива. Стьожки меж на чорних грудях городів, брунатні після зими, встеляла позелень. У садках побіля хат тяглися з-під землі до сонця червоні долоньки півоній. Зігріта весняним сонечком земля пахла, наче дійниця, повна пінистого молока.

— А, мо', ти, Дроздику, в мене улюбився? — раптом спитала Маня.

Хлопчик почервонів, лице вогнем горіло, а ноги самі, як перелякані коні, понесли його вулицею. Він біг щодуху, мовби сто вовків гналося слідом, поки й сил вистачало, і прийшов до тями уже в шкільному дворі. Впродовж усіх чотирьох уроків він і оком не повів на Маню, а в перервах першим вибігав із класу і тікав на спортивний майданчик, де хлопці креслили вологу, втоптану землю саморобними ножиками і грали в «коня». Після останнього уроку вчитель залишив Маню писати стінну газету, вона мала найкращий у класі почерк. І Хлопчик не пішов додому, хоч у печі на нього чекав супчик, зварений без картоплі, картоплі давно не було, зате з горохом. Від згадки про супчик Хлопчику аж в очах стемніло, але він терпляче сидів на лавочці коло попового двору. Звідси було видко шкільний ґанок. Мимо брела їхня сусідка, Явдоха, з оберемком яскраво-жовтого, розквітлого лопушиння.

— А чого се ти туточки сидиш? — запитала вона.

— Дак я хлопців жду, їх учитель без обіду залишив, — знайшовся він.

— Не учитель їх залишив без обіду, а доля наша горька, — зітхнула Явдоха. — Я осьдечки поплелася у Ріг, думала жабок наловить, але ще холодна вода і не видко жабок. Тольки осього бур'яну і насмикала на болоті. Іду та й жую пелюсточки, аби меншєй їсти хотілося…

Явдоха частенько заходила до нас гулять і розказувала, що в минулу голодівку вона тільки жабами і порятувалася. А чоловік не зумів себе пересилити, не їв жаб і помер.

Нарешті Маня з'явилася на шкільному ґанкові. Хлопчик підхопився, перебіг через вулицю, а відтак поплуганився, нога за ногу, вздовж тину, ручкаючись із кожним кілком. Невдовзі Маня наздогнала його:

— А чого се ти, Дроздику, досі не удома? Може, мене чекав?

Він мовчав покірно. І вона замовкла, перестала задаватися. Сонце пригріло, земля парувала. Жінки скопували на городах грядки під часник та цибулю. У сідалах своїх, на деревах, клекотіли лелеки, перегукуючись із кутка в куток. Синиці пурхали з гілки на гілку і видзвонювали в тонкоголосі дзвоники, ніби кликали усе живе з класу на перерву, з морозної зими у яскраву весну.

— Прийдеш сьогодні на Загальний двір в апуку грати? — запитав він.

— Прийду, як матка пустить.

— І я прийду.

— Тольки ти мене уже не жалій, а бий м'ячем, як усіх.

— Як прийдеться вже… — розважливо мовив Хлопчик.

У Затираховій вуличці на колоді Сергій Карусів, Андрій Бабей і Михайло Ковганків грали в карти на щовбани. Побачивши Хлопчика і Маню, вони засміялися і стали гукать на весь білий світ:

— Жених і невіста — наїлися тіста! Жених і невіста — наїлися тіста!..

— Дурні ви, аж світитеся! — гукнула у відповідь Маня.

Тоді вони залишили карти і підступили ближче, перегородивши вулицю. Очі Хлопчика наповнилися слізьми, але він заприсягся подумки, що не заплаче перед ними , і не заплакав. А Маня сказала строго: