Володимир Дрозд - Пришестя

Не знаю, яким чудом ми пережили ту голодну весну. Бо люду, особливо дітей, мерло чимало. Старці, найбільше із сіл північніших, де земля — піски та торфовища, ходили попід вікнами гуртами, а подати їм не було чого. Щойно перечитав я своє оповідання «Солодкий цвіт акацій», видруковане у грудні шістдесят другого року. Все у ньому — правда, окрім оптимістичного обрамлення — на початку і в кінці твору, яке умовив мене дописати редактор: про м'які, теплі паляниці, що «лежать на довгій лаві, хизуються круглими щоками крізь вишиваний рушник — щойно вийняті з печі…» Мати, якій, до речі, присвячене це оповідання, «ласкаво бере їх в обидві долоні і любовно кладе на полицю, під саму стелю, — м'які, теплі паляниці, багато м'яких, теплих паляниць, що пахнуть капустяним листям». Не те що мати не дочекалася тих пишних паляниць, вона пережила весну сорок сьомого року, але не пережила осені, — ніхто не дочекався. Ще в літі п'ятдесят третього року я ночі і дні вистоював черги за хлібом під гастрономом, на П'ятикутках, у Чернігові, і ніс дві цеглинки, двадцять кілометрів, додому, голодний, відщипуючи по крихточці, бо вдома — мачуха… Я написав про це в «Спектаклі», не хочу повторюватися. Тільки й того, що в наступні роки, після сорок сьомого, ми не вмирали з голоду, але і не жили, а животіли. Я вперше наївся хліба аж у п'ятдесят шостому, коли пішов на роботу в редакцію.

Усе в оповіданні — правда. Ще й не повна. У нас справді був цуцик Агай, сестра привела з міста. Він їв хрущів, траву, а потім крихітні зелені яблучка, що сипалися з яблунь, а потім, охлялий, самі ребра, побіг од нас у поля і вже не повернувся. Мати рвала цвіт акацій, сушила, товкла і пекла з нього сковородники. Вони мали нудотно-солодкий, трав'янистий смак, але голод — не тітка, ми їх їли. Відтоді мене нудить навесні, коли цвітуть акації.

«…Над Іванком — небо. А по небу пливуть булки. Мати казала, що булки м'які і білі. «Як хмари?» — спитав Іванко». Здається, булки я вперше побачив на весіллі сестри Люби в Чернігові. А паляниці — в кіно, як про це й написано в оповіданні «Солодкий цвіт акацій». У ті роки багато разів «крутили» в селі фільм «Кубанські козаки». Чого там тільки не було на столах! Грошей на квиток я не мав. Але існувала тісна, задушна лазівка — попід сценою сільського клубу. Пірнаєш у нору, в призьбі повзеш вужем у непроглядній пітьмі, у куряві, а випірнаєш у темній, прокуреній залі, де показують кіно. Вмощуєшся біля чиїхось ніг, під самісіньким екраном, і, роззявивши рота, ковтаючи слинку, «їси» голодними очима на полотнянім екрані «високі, підсмажені паляниці». «Залу проковтнула темрява, безвість; був тільки Іванко та паляниці на екрані, та материна розповідь про хліб — неначе казка».

Тієї голодної весни у шкільному флігелі відкрили їдальню. Але підгодовували у ній лише вчителів і учнів, чиї батьки загинули на війні. Мій батько воював, але повернувся живим. І мені не належало їсти. Яка то була мука, ходячи в перерві навколо флігелька в шкільному дворі, ловити пахощі їжі! Одного травневого дня вчителька пожаліла мене, завела до їдальні і попросила повариху дати мені її порцію. Вперше за багато тижнів, та й місяців, їв я суп із картоплею і їв справжній, без акацієвого цвіту, без остюків хлібець… Досі я пам'ятаю той супчик, кожну картоплинку, навіть як вона лежала в тарілці, і, кусничок хліба, що мені його одрізала повариха. Ще мені налили чаю, із цукром! Але я рукавом перевернув ту чашку, чай розлився по столу, потік на підлогу. Я вибіг із флігелька, сів на ґанку і ридма ридав. Герой роману «Спектакль», що йому я подарував своє дитинство, вигукує: «Часом мені хочеться струсонути світ, як грушу, щоб отой бородатий дідусь із материних ікон глянув із верховіття світу на мене, комашину, а я гукнув йому: «За чиї гріхи ти мучив мене, Боже?!»

Досі не знаю, не відаю.

Але якщо вважати покоління за шмат заліза, з якого належить викувати у сільській кузні щось путнє, то десь так і треба було робити: розпікати його у горні, знову і знову тиснучи на руків'я міхів, класти розпечений шмат на ковадло й щосили лупити по ньому важкими молотами, брати залізо велетенськими обценьками і класти у корито з водою, гартувати… Так робив із залізом у нашій кузні Петро Петрович. Хай викувало з нас життя не крицю (з багатьох таки крицю!), але живих людей.

Якщо не боятися голосних слів, то воно, покоління шістдесятників, змінило долю земного світу наприкінці двадцятого століття.

Картоплю навесні сорок сьомого садили майже самим лушпинням, з білими, виткими паростками. Але садили. Висівали в землю усе, що могло прорости, що зберігалося жінками навіть на грані голодної смерті у рукавичках, на дні скринь. Аби лише не гуляв город улітку. Бо на грядку біля хати тільки й була надія. І ось літо достигало. А з ним оживала і надія на життя. Картопля, на диво, вродила, навіть із паростків. І ось уже мати варить супчик: із кропиви та молоденьких, ще майже прозорих бульб. І кулешик — із достиглих у полі, на узвишшях житніх колосків, вим'ятих у приполі. Зачервоніли порічки, відтак і вишні. Першу молоду кукурудзу мати терла на терці, увесь качан, довго варила, і те пійло теж звалося супом. Потім налилися соком яблука, ранні, солодкі. І настав день, коли мати нажала в городі снопик жита, вимолотила цуркою у постилці, перебрала по зернині, а батько змолов те зерно на ручних жорнах. І запахло у хаті хлібом: мати спекла сковородника… Але матері нашій уже не їлося.