Володимир Дрозд - Пришестя

— Дак не знаю, що б я такоє і з'їла, ніщо яно на душу не йде…

У пам'яті Хлопчика викарбується назавжди: мати стоїть на задвірках у яскравому серпневому сонці, святково вбрана: чорна спідниця, біла, в квіточках, кофта, біла хустинка на голові, можливо, празник, можливо, Перша Пречиста, і батько та Марія пішли на храм у Чорторийку, але очі в матері печальні, біль уже вселився в неї і тепер не залишить її ніколи, до смерті, мати дивиться кудись вище шляху, вище хутірських хат, вище дерев. Хлопчик душею відчуває: щось негаразд діється з матір'ю. Горнеться до неї, материні руки пестять його чубату голівку, але сама матір — десь далеко-далеко, можливо, на краю світу, хоч Хлопчик і не знає, де той край…

— Принеси, синочку, мені сливку солодку.

Хлопчик біжить стежкою через город, зігрітий сонцем, у вишеньки, де росте слива. Сливи ще тверді, але Хлопчик видряпується на саме верхів'я, тут, у сонці, сливи вже майже стиглі. Рве їх, кладе у кишеньку на грудях, обережно, щоб не розчавити, сковзує вниз. Мати сидить на призьбі хати, притулившись спиною до білої стіни, така ж біла, аж прозора з лиця. Хлопчик простягає до неї пригорщі, повні рожево-сизих слив. Мати бере одну, надкушує і кладе назад, у пригорщі:

— Уже мені ніщо не смакує, синочку…

І невмолимо приходить осінь, найтрагічніша в моєму дитинстві, а то і в житті.

У більшість сімей горе вривається зненацька, неждано. У нашу родину воно вповзало повільно, як змія.

Мати знала. Наприкінці серпня сестра Люба їхала вчителювати в Ізмаїльську область. Мати прощалася із своєю старшою дочкою, чи не найлюбимішою, назавжди. Підводу, якою батько віз Любу на станцію, вона проводжала до самого містка на Халявинському шляху, а коли батько хвицьнув коней, бо запізнювалися до поїзда, бігла слідом, поки і не упала серед шляху в куряву.

Утекти від спогадів чорних до спогадів світлих, від смерті до життя, від ночі в день осінній, пахучий, настояний на літі…

Віддалити мить, яка зробить присмерковим твоє життя на багато років уперед, сховатися в кольоровий сон ранньої осені, як ти ховав голову під подушку, відгородившись од гіркої реальності, згорнувшись клубочком на теплій черені печі…

Жовті листочки осокорів, провісники осені, на ще зеленій траві, у яркові край шляху. Сказати жовті листочки — не сказати нічого. Бо насправді ти сприймаєш їх як чудо, як мазок пензля на геніальному полотні такої близької і такої незбагненної природи, ти їх всотуєш у душу, вони світяться, промінять золотисте сяєво, ніби злетіли не з дерева, а із самого сонця. З темного плеса городу випірнають гарбузи, жовто-оранжево-зелені, поважні, втаємничені, поки батькова сокира не розчахнула їх навпіл, відкривши світові білі, полив'яно-блискучі човники зернят між червоних, соковитих берегів. З волоського розлогого дерева у саду падають горіхи, вони ще в брунатно-зелених кожушках, які від удару об суху землю розстібаються на всі ґудзики, являючи світові коричневу, з вологим блиском голизну…

Шкільний клас пахне осіннім садом, бо в кожного під партою — яблука, які ми гриземо на великій перерві. Одного дня до класу заходить Павло Павлович, викладач ботаніки. Він весь зігнутий, наче знак питання, у нього геть біле волосся і довга, біла борода. Він навчав ще мого батька, давно пенсіонер, але повернувся до школи, бо не вистачає учителів. І мовить до нас Павло Павлович:

— Дітки мої! Ви на перервах їсте яблука, а недогризки із зернятками викидаєте в смітницю. А з кожного зернятка, якщо коло нього розумно походити, може вирости велика яблуня. Так само і груша із грушового зернятка. Люди, які доживуть до того часу, їстимуть із вирощених вами дерев плоди і вам дякуватимуть. Я розстелю на підвіконні газетку, ви зсипайте на неї зернятка яблук та груш, а потім я знову до вас зайду і ми разом даватимемо їм раду.

Ми так і робили. Ми зібрали чимало зернят, ними були засипані усі підвіконня в класі. Потім прийшов знову Павло Павлович із горщиком у руках. Він зібрав зернятка у горщик. Покликав нас із собою і ми пішли за старим учителем, хто хотів садити майбутній сад. Зернятка у горщику Павло Павлович перемішав із піском, сам горщик поставив у куточку шкільного льоху. Навесні ми з ним посіяли зернятка на грядці. Років через три з них викохалися саджанці. Розсаджували ми їх по схилові, нижче школи, уже без Павла Павловича, його не стало. Уже інші учні щепили дички культурними черенками, ми на той час закінчили семирічку. Але й досі на схилі, над яром — сад. Школу давно розібрали, побудували нову, у центрі села, а сад зеленіє…