Алессандро Мандзоні - Заручені

Така вказівка в наш час видасться всякому цілком природною, пов'язаною з самою ідеєю створення бібліотеки, але в ту добу було інакше. І в історії Амброзіани, написаної (в дусі того віку, витончено й чітко) таким собі П'єрпаоло Боскою, котрий завідував бібліотекою після смерті Федеріго, навмисне підкреслено як щось дуже, оригінальне, що в цій бібліотеці, створеній приватною особою майже цілком на власні кошти, книжки були виставлені для огляду публіки і видавались усякому, хто їх вимагав, причім читачам пропонували стільці, папір, пера та чорнило для необхідних нотаток; тим часом як по інших відомчих бібліотеках Італії книжки не тільки не виставлялись, але й були позамикані по шафах і діставалися звідти тільки для того, щоб швиденько погортати їх, та й то лише завдяки люб'язності бібліотекарів, а про вигоди читачів під час занять ніхто навіть і не думав. Тож поповнювати таку бібліотеку було однаково, що вилучати книжку з користування взагалі — на взірець одного із застарілих способів землеробства, які існували колись та й тепер нерідко трапляються і тільки виснажують грунт.

Не питайте, який вплив мало це дітище Борромео на загальну культуру. Найпростіше було б двома фразами показати, як це звичайно заведено, що вплив той був незвичайний або ж що його й зовсім не було; дошукуватися та пояснювати, наскільки це можливо, який він був насправді,— це, мабуть, дуже стомливо, нецікаво і недоречно. Але подумати тільки, яким же благородним, розумним, добромисним, яким невтомним поборником людського вдосконалення був той, хто задумав таку справу — задумав з таким розмахом і здійснив в умовах такого невігластва, такої відсталості, такої загальної ворожості до всякого культурного зачинання, здійснив серед різних пересудів, як-от: «А яке від цього пуття?», «Невже не можна подумати про щось інше?», «Ну й придумав!», «Цього ще бракувало!» та інших; а було цих пересудів, мабуть, набагато більше, ніж тих скуді, які він витратив на свій почин,— сто п'ять тисяч, здебільше його власних.

Щоб назвати цього чоловіка дуже щедрим добродійником, здається, немає потреби знати ще й про те, чи він роздавав гроші тим, хто безпосередньо відчував у них нужду; і, либонь, знайдуться люди, які подумають, що такі витрати — це найкраща й найкорисніша милостиня. Але для Федеріго поняття милостині, яку він вважав найпершим своїм обов'язком, було значно ширше, в цьому випадку, як в усіх інших, його вчинки не розходились з напрямом думок. Із багатьох своєрідних прикладів його добродійності, зібраних біографами, ми тут наведемо один, з якого стане видно, скільки мудрості й благородства зумів виявити Федеріго на цій ниві.

Дізнавшися, що один дворянин хитрістю та всякими утисками хотів присилувати одну з своїх дочок постригтися в черниці, а вона охочіше схилялася до заміжжя, він викликав до себе її батька і змусив того признатися, що приводом для такого суворого обходження був брак чотирьох тисяч скуді, які були необхідні, щоб пристойно віддати дочку заміж; отож Федеріго дав їй на посаг оці чотири тисячі. Можливо, декому здасться, ніби така щедрість надмірна, нерозважлива, надто нагадує безглузді фантазії чванька,— адже чотири тисячі скуді можна було б із більшою користю витратити у сто інших способів! На це ми не можемо нічого заперечити, хіба що тільки побажати якнайчастіше зустрічатися з чеснотою, яка дійшла до крайнощів, вільною від панівних пересудів (кожна доба має свої), незалежною від загальноприйнятих суджень, як це мало місце в даному випадку, адже ця чеснота спонукала людину дати чотири тисячі скуді, щоб не змушувати дівчину йти в черниці.

Невичерпна добрість цього чоловіка виявлялася не тільки в його щедрості, але й в усій поведінці. Бувши приємний в поводженні з усіма, він вважав своїм особливим обов'язком зустрічати з лагідним обличчям, з поштивою чемністю тих, кого звичайно іменують людьми низького стану, тим паче що їм рідко випадає зустрічатися з таким ставленням до них. І тому в нього бували сутички з лицарями девізу ne quid nimis [114] Нічого занадто ( латин .). , яким хотілося будь що поставити кого в певні, іншими словами, в їхні власні, межі.

Так, якось раз, коли Федеріго під час своїх відвідин глухого гірського сільця наставляв бідних дітей і, бесідуючи, пестив їх, один із тих лицарів попередив його, щоб він був обережніший і не дуже пестив малих, бо вони, мовляв, огидні й брудні. Мабуть, той дивак гадав, що Федеріго бракувало розуму самому зробити це відкриття або ж проникливості, щоб знайти дотепну відповідь. Так за певних обставин і часу ведеться особам, наділеним високим званням, бо мало знаходиться людей, які вказували б їм на їхні вади, і забагато сміливців, готових дорікати їм за хороші справи. Отож добрий кардинал відповів не без деякого роздратування: «Таж це моя паства; вони, можливо, ніколи більше не побачать мого обличчя,— а ви не хочете, щоб я пестив їх».