Алессандро Мандзоні - Заручені

Проте гнівався він дуже рідко, всі захоплювалися лагідністю його поводження, незворушним спокоєм, який, либонь, завдячував відповідним якостям його вдачі, що насправді була жвавою й запальною, але Федеріго уперто боровся з нею, виховуючи в собі розважливість і терпіння. Якщо ж іноді він бував суворим і навіть гострим, то тільки до підлеглих йому пастирів, коли вони виявлялися винними в користолюбстві, недбальстві та інших вадах, особливо несумісних з їхнім священним саном. А все, що могло стосуватися його власних інтересів або його мирської слави, не хвилювало Федеріго, не викликало в ньому ні радості, ні жалю, ні захвату,— дивно, якщо ці почуття не були закладені в його душу, і ще дивніше, якщо вони в неї були закладені. Не тільки на численних конклавах [115] Конклави — збори кардиналів, що їх скликали для обрання папи. , в яких Федеріго брав участь, він вважався чоловіком, що ніколи не прагнув посісти місце, таке бажане для честолюбства і таке небезпечне для істинного благочестя; але й якось раз, коли один з його колег, людина великої ваги, запропонував йому свій голос і голоси своєї фракції (гидке слово, але саме воно й було тоді в обігу), Федеріго рішуче відмовився від цієї пропозиції в таких висловах, що той змінив свій намір і звернувся кудись-інде. Ту саму скромність, ту саму відразу до панування виявляв він і в буденніших життєвих справах. Чуйний і невтомний, він наставляв і керував тоді, коли вважав це своїм обов'язком, але уникав втручатися в чужі справи і з усієї сили опирався навіть тоді, коли його просили про це,— ось та скромність і та стриманість, котрі, як усякому відомо, рідко бувають в інших поборників добра.

Якби ми захотіли завдати собі втіхи й почали перераховувати визначні риси його вдачі, то вийшло б, безперечно, своєрідне сполучення достоїнств, на перший погляд протилежних і, зрозуміло, аж ніяк несумісних. Проте нам слід звернути увагу на другу особливість цього прекрасного життя: хоча йому стільки доводилось і керувати, і наставляти, і їздити по єпархії, і виступати на диспутах, і подорожувати,— він не тільки приділяв багато часу своїм науковим заняттям, але й віддавався їм з такою ревністю, яка характерна для справдешнього вченого. Отож, маючи безліч найрізноманітніших заслуг, Федеріго тішився серед своїх сучасників ще й славою вченого чоловіка.

Проте ми не повинні приховувати того, що він із щирим переконанням поділяв і з непохитною впертістю підтримував такі думки, які в наш час видались би всякому не так мало обгрунтованими, як дивними,— кажу це для тих, кому хотілось би вважати такі думки правильними. Коли б хто надумав захищати його щодо цього, той міг би послатися ось на яке поширене й загальноприйняте пояснення; то, мовляв, були скорше хибні погляди його часу, аніж його власні,— пояснення, яке іноді, а надто коли воно випливає з відповідної перевірки фактів, може мати деяку, навіть значну вагу, та яке геть нічого не варте, коли застосовувати його без усяких підстав і де завгодно, як це звичайно робиться. Саме тому, не бажаючи ні вирішувати складні питання спрощеними формулами, ані надто розтягувати цей епізод, ми не станемо навіть спинятися на них, удовольнившись тільки таким побіжним зауваженням: чоловіка, що в цілому гідний подиву, ми не збираємось вважати позбавленим певних вад, щоб не здалося, ніби ми хотіли написати йому надгробне слово.

І хай не образяться наші читачі, коли ми висловимо здогад, що в когось із них могло виникнути запитання, а чи не зостався після цього чоловіка бодай якийсь пам'ятник такого великого його розуму й такої вченості. Ще б пак не зостався! Залишилося біля сотні його праць, великих і малих, латинською й італійською мовами, друкованих, і рукописних, які старанно зберігаються у заснованій ним бібліотеці: трактати про моральність, проповіді, міркування по історії, по старожитностях церковних і мирських, по словесності, мистецтвах і всякі інші.

«То як же це воно виходить,— запитає читач,— чому стільки його праць забуто або ж, у всякому разі, мало відомо, мало досліджено? Як же це, мавши такий розум, таку вченість, таке знання людей і життя, такі погляди, таку любов до всього доброго й прекрасного, таку чисту душу та всі інші риси, які роблять письменника великим,— як же це він у числі своїх ста праць не залишив бодай однієї, що її вважали б видатною навіть ті, хто не зовсім схвалює його, і яка була б відома (хоча б своєю назвою) тим, хто її не читав? Як же так сталося, що всіх його праць разом узятих, хоча б за числом, виявилося недостатньо, щоб серед нас, його нащадків, закріпити за ним славу письменника?»