Алессандро Мандзоні - Заручені

Питання, безперечно, розумне, і обговорення його було б украй цікаве, бо причини такого явища можна знайти шляхом спостереження численних загальних фактів, а це в свою чергу привело б до з'ясування багатьох інших подібних явищ. А що, коли їх виявиться чимало й вони будуть надто широкі, що, коли вони раптом не припадуть вам до смаку? І ви невдоволено зморщите носа? Тож краще нам знов підхопити ниточку нашої оповіді, і, замість розбирати по кісточках цього чоловіка, чи не краще з допомогою нашого автора простежити за його діяльністю?

Дожидаючи години, коли він мав іти до церкви, щоб відправити службу, кардинал Федеріго був поринулий у свої вчені заняття,— що він звичайно робив у всяку вільну хвилину,— аж тут до нього із стривоженим обличчям зайшов калелан-хрестоносець.

— Дивні відвідини, воістину дивні, монсиньйор.

— Хто там такий? — спитав кардинал.

— Та не хто інший, як синьйор...— відповів капелан і, багатозначно карбуючи склади, вимовив ім'я, якого ми не можемо назвати нашим читачам. А тоді докинув: — Він тут власною персоною, в сусідній кімнаті, і вимагає, ні більше ні менше, щоб його допустили до вашої світлості.

— Він?! — мовив кардинал, і обличчя в нього просяяло; потім підвівся з крісла й згорнув книжку.— Просити, просити негайно!

— Але ж...— відказав капелан, не рушаючи з місця,— адже вашій милості добре відомо, хто він такий, оцей бандит, цей знаменитий...

— А хіба ж не величезне щастя для кардинала, що в такого чоловіка виникло бажання прийти до нього?

— Пробачте...— стояв на своєму капелан,— ми ніколи не зважувались торкатися деяких речей, бо монсиньйор зволить казати, що це, мовляв, небилиці; однак при нагоді, мені вдається, наш прямий обов'язок... зайва старанність породжує ворогів, монсиньйоре, і нам цілком певно відомо,— чимало розбійників нахвалялося, що раніше або пізніше...

— І що ж вони зробили? — урвав його кардинал.

— Я маю на увазі, що цей чоловік — заводій усяких лиходійств, головоріз-відчайдух, який підтримує зв'язки з найстрашнішими розбійниками, і цілком можливо, що його підіслано...

— Та й звичаї ж у вас,— урвав його, все ще всміхаючись, Федеріго,— щоб солдати та наганяли страх на генерала перед битвою.— А потім, роблячись задумливим і поважним, провадив далі: — Мені здається, що Сан-Карло не став би довго розмірковувати — прийняти йому такого чоловіка чи ні,— він би просто вийшов і завів його сам. Нехай зайде сюди негайно: він і так уже задовго чекає.

Капелан попрямував до дверей, бурмочучи собі під ніс: «Нічого не вдієш — усі ці святі такі упертюхи».

Відчинивши двері й заглянувши до кімнати, де перебував відвідувач і весь синкліт, він побачив, що священики збилися по один бік, перешіптуючись і скоса поглядаючи в куток, де самотою стояв синьйор. Капелан рушив до Безіменного і, косячи на нього краєчком ока, скільки це було можливо, прикидав подумки, яка диявольська зброя може бути схована під цією курткою та що не завадило б, перш ніж впустити його, запропонувати принаймні... Та зважитись на таке капелан не посмів. Він підступив до Безіменного й сказав:

— Монсиньйор чекає на вашу милість. Чи не зволите пройти за мною?

І він рушив уперед, через невеличкий гурт священиків, котрі розступилися перед ним, а капелан кидав праворуч і ліворуч погляди, які промовляли: «Що вдієш! Хіба ви не знаєте, що наш святий отець завжди поверне по-своєму?»

Забачивши на порозі Безіменного, Федеріго з привітним і ясним обличчям пішов йому назустріч, розкриваючи обійми, немов бажаному гостеві, і негайно зробив знак капеланові вийти. Той послухався.

Залишившись вдвох, обидва якийсь час мовчали; кожний був збентежений по-своєму. Безіменного, привабленого сюди швидше якоюсь незбагненною силою, ніж певним наміром, мордували два супротивних почуття: з одного боку, бажання й неясне сподівання якось заспокоїти душевні муки, а з другого — досада, сором від усвідомлення того, що він прийшов сюди як покаянний грішник, як покірна, жалюгідна людина,— прийшов признатися в своїй провині й благати прощення. І він не знаходив слів, та майже й не шукав їх. Проте, звівши очі й поглянувши кардиналові в обличчя, він раптом відчув, що його охоплює владне й воднораз зворушливе почуття пошани до цього чоловіка, і в ньому стала зростати довіра, зненависть пом'якшала, і це, не принижуючи його гордості, сковувало її і, так би мовити, змикало йому вуста.

Зовнішність Федеріго справді свідчила про його вищість і викликала любов до нього. В святого отця від природи була невимушена й спокійно-велична постава, до того ж не зігнута роками і не обважніла; він мав поважні й жваві очі, ясне чоло з печаттю глибоких дум і,— незважаючи на сивину, на блідість, на сліди здержливості, на сліди роздумів і втоми,— якусь майже юнацьку свіжість. Риси його обличчя промовляли про те, що в минулому воно було прекрасним у повному розумінні цього слова. Звичка до піднесених і добромисних думок, душевний спокій протягом довгого життя, любов до людей, безперестанна радість невичерпної віри замінила ту колишню красу іншою, я сказав би, старечою красою, яка ще чіткіше вирізнялася на тлі величної простоти його червоної мантії.