Алессандро Мандзоні - Заручені

— Та я вже всяк старалася,— відповіла стара,— але вона нізащо не захотіла ні попоїсти, ні зрушити з місця...

— То нехай спить собі спокійно; дивись не розбуди її; а коли вона прокинеться... Марта буде в сусідній кімнаті, і, якщо дівчині щось буде потрібно, ти покличеш її. Коли вона прокинеться, скажеш, що я... що господар, мовляв, пішов ненадовго, незабаром повернеться й... зробить усе, що вона захоче.

Стара зовсім остовпіла й подумала собі: «Чи вона, бува, не принцеса якась?»

Синьйор вийшов, узяв карабін, звелів Марті дожидати в передпокої, наказав першому стрічному браві стати на варті й не дозволяти нікому, крім Марти, навіть ногою ступити до цієї кімнати, потім вийшов із замку й швидкою ходою став спускатися в долину.

В рукописі не сказано про те, як далеко було від замку до села, де спинився кардинал, але, судячи з усього перебігу подій, про які ми маємо розповісти, ця відстань була не більша за ту, яку долають протягом тривалої прогулянки. Певна річ, такий висновок стосується лише жителів долини, а не людей з віддаленіших місць, бо зі спогадів сучасників нам відомо, що народ натовпами сходився миль за двадцять, а то й більше, щоб подивитися на Федеріго.

Браві, що траплялися назустріч Безіменному по його дорозі вниз з гори, поштиво спинялися, коли синьйор проходив мимо, й чекали, може, він дасть які-небудь накази або візьме їх із собою на якийсь зухвалий набіг; вони не розуміли, що означало його поводження та погляди, які він кидав на них у відповідь на їхні уклони.

Коли Безіменний опинився на великій дорозі, перехожі дивувались найбільше з того, що бачили його без звичайного супроводу. Втім, кожен шанобливо скидав капелюха й відступався, даючи йому стільки дороги, що, либонь, вистачило б для цілого почту. Діставшися до села, Безіменний опинився перед величезною юрбою; але його ім'я швидко передалося з уст в уста, і юрба розступилася. Підійшовши до першого стрічного, він спитав, де кардинал. «У будинку курато»,— уклонившись, відповів той і показав, де саме.

Синьйор попрямував туди, зайшов у дворик — там зібралося багато священиків, які з подивом і підозрою розглядали новоприбулого. Просто перед собою він побачив розчинені навстіж двері до невеликої приймальні, де також товпились священики. Він зняв з плеча карабін і прихилив до стіни в кутку дворика, потім зайшов до приймальні; і тут те саме: переморгування, перешіптування, кілька разів промовлено його ім'я, а тоді — глибока мовчанка. Звернувшись до якогось священика, він спитав, де кардинал, додавши, що йому хотілося б побесідувати з ним.

— Я тут людина стороння, — відповів той і, роззирнувшись довкола, покликав капелана-хрестоносця, який саме перешіптувався зі своїм співрозмовником у кутку приймальні: «Він? Отой знаменитий? Чого йому тут треба? Якомога далі від нього!» Проте капеланові довелося підійти на поклик, що голосно пролунав серед запалої мовчанки. Він уклонився Безіменному, вислухав його і, з неспокійною цікавістю звівши очі на це обличчя, відразу потупив їх. Помовчавши хвилинку, він сказав, або ж, скорше, промимрив:

— Не знаю вже, як найсвітліший монсиньйор... чи вільний від справ... як почуває себе... чи зможе... З вашого дозволу, я піду довідаюсь.

І, згнітивши серце, він пішов виконувати доручення до сусідньої кімнати, де перебував кардинал.

В цьому місці нашої розповіді ми не можемо не затриматися на якийсь час, мов той подорожній, стомлений і змучений довгою мандрівкою через безплідну й суху пустелю, котрому раптом захотілося спинитися ненадовго в затінку розкішного дерева, на траві, біля струмочка з джерельною водою. Ми зустрічаємося тут з людиною, пам'ять про яку, виринаючи в нашій свідомості, щоразу викликає в душі благоговійну пошану й радісне розчулення. Ці почуття найбільше виявляються саме тепер, після стількох скорботних образів, після споглядання таких численних і згубних мінливостей долі! Цій людині ми безумовно повинні присвятити кілька рядків. А хто не має бажання їх читати, але все ж хоче знати, як розгорнуться подальші події нашої історії, той хай відразу переходить до наступного розділу.

Федеріго Борромео, народившись 1564 року, належав до тих рідкісних людей, що всі свої незвичайні здібності, свій величезний статок, усі переваги свого привілейованого становища, все своє невичерпне завзяття віддають на пошуки добра і на служіння йому. Його життя схоже на джерело, яке, б'ючи чистим із скелі, ніколи не застоюється й не каламутніє під час довгого шляху через різні землі й таким самим чистим впадає в річку.