Алессандро Мандзоні - Заручені

Проте недавні переживання, випливши в Лючіїній пам'яті, дуже швидко допомогли дівчині розібратися в усьому, що спершу видавалось їй таким загадковим. Прокинувшись, нещасна впізнала свою в'язницю, і на неї відразу наринули всі страшні спогади пережитого дня, всі кошмари майбутнього; навіть оця тиша після стількох хвилювань, оцей ніби спокій, оця занедбаність, в якій її покинуто, знову вселили їй сильну тривогу, і її огорнув такий страх, аж захотілося вмерти. Та в цю мить Лючія подумала, що вона все ж може молитися, й відразу в її душі спалахнула надія. Дівчина знову взялася за свої чотки, стала перебирати їх, і разом із словами молитви, які злітали з її тремтячих уст, в її душі утверджувалась якась невичерпна віра. Нараз їй сяйнула думка: адже її молитву буде скоріше почуто й вона буде більш угодна богові, якщо в оцьому своєму незмірному відчаї дати якусь обітницю. Лючія почала пригадувати, що зараз і що раніше було для неї найдорожче за все на світі. В цю хвилину душа була охоплена самим тільки страхом, і жодного іншого бажання, крім звільнення, в ній не лишалося. Тим-то Лючія відразу згадала про найдорожче для себе і, не задумуючись, вирішила принести його в жертву. Вона опустилася навколішки й, схрестивши на грудях руки, з яких звисали чотки, та звівши очі до неба, промовила:

— О пресвята діво! Скільки разів я зверталася до вас, і скільки разів ви мене втішали! Ви перетерпіли стільки страждань і тепер пробуваєте в ореолі святості й слави! Ви сотворили стільки чудес для нещасних знедолених, допоможіть же мені! Дайте мені силу вирятуватися з цієї напасті й повернутися щасливою до своєї матері. О матір божа, складаю вам обітницю незайманості, присягаюсь вам: я навіки відмовляюся від свого коханого й присвячую себе назавжди служінню вам.

Мовивши ці слова, дівчина схилила голову, надягла на шию чотки на знак посвячення, ніби це був її захист, обладунок нового воїнства, що в його ряди вона вступила. Потім Лючія опустилася на підлогу й відчула, як в її душу ввійшло заспокоєння, якась глибока надія. Вона згадала слова всемогутнього незнайомця: «Завтра вранці»,— і їй здалося, ніби в них бриніла обіцянка звільнити її. Від цих утішливих думок її почуття, стомлені важкою боротьбою, потроху заспокоїлись, і, нарешті, вже аж перед світанком, з іменем своєї заступниці на устах, Лючія заснула міцним і тривалим сном.

Однак у замку був іще один чоловік, який тієї ночі хотів заснути, але не міг. Пішовши чи майже втікши від Лючії й наказавши подати їй вечерю, він своїм звичаєм обійшов пости замку, проте образ дівчини невідступно ходив слідом за ним, не даючи ані хвилини спокою, а у вухах безперервно бриніли її слова. Синьйор пройшов до своєї кімнати, квапливо й розлючено замкнувся в ній, немовби йому треба було захищатися від цілої армії ворогів, потім, так само квапливо роздягшися, вклався в ліжко. Але образ дівчини мов живий стояв перед ним і ніби промовляв: «Ти не заснеш».

«Що за порожня бабська цікавість спонукала мене подивитися на неї? — подумав він.— Ця тварюка Ніббіо, либонь, мав слушність: чоловікові капець. Атож, це так: чоловікові капець! Тобто мені? Мені капець? Але що ж усе-таки сталося? Який це диявол поплутав мене? Що змінилося? Хіба ж я раніше не знав, що жінки завжди верещать? Іноді таке буває й з чоловіками, коли вони не годні захистити себе. Що за чортівня! Чи ж мало я чув жіночого виття?»

Проте йому не довелося довго ритися в своїй пам'яті: мимоволі з неї виринуло кілька випадків, коли ні благання, ні ридання не могли похитнути його рішення. Але невдовзі спогад про цю його діяльність не тільки не додав йому твердості, відсутньої для виконання взятої на себе справи, не тільки не притлумив у ньому болісного почуття жалості, а навпаки, пробудив у ньому якийсь жах, пристрасне бажання каяття. Тепер Безіменному видавалося полегшенням думати про образ Лючії,— це допомагало йому підтримувати в собі мужність. «Вона жива,— міркував він,— я тут, у мене ще в час; адже я можу сказати їй: ідіть і радійте; я побачу її змінене обличчя й скажу: простіть мене... Простіть мене? Я — прошу прощення? У баби? Це я? Так, і все ж, якби це слово, єдине тільки слово могло дати мені заспокоєння, зняло б з мене оцю чортівню, я промовив би його неодмінно, так, знаю, що промовив би. До чого я докотився! Я вже більше не чоловік, мені капець!.. Годі! — сказав він, люто крутячись у своєму ліжку, яке раптом здалось йому твердим-претвердим, а ковдра важкою-преважкою.— Ну, годі! Все це дурниці, таке зі мною бувало й раніше. Минеться й цього разу».