Алессандро Мандзоні - Заручені

— Хто він? Навіщо? Чого йому треба від мене? Адже я не рабиня його! Скажіть-бо мені, де я; відпустіть мене! Звеліть отим відпустити мене! Хай віднесуть мене до якої-небудь церкви. Адже ж ви жінка,— ради діви Марії!

Це ім'я, святе й ніжне, яке колись, дуже, дуже давно, вимовлялося з побожністю, а потім багато років не тільки не називалось, але, либонь, було навіть зовсім забуте,— це ім'я, долетівши до її слуху, викликало в свідомості цієї мегери дивне, невловне відчуття — ніби ото старезний дід, який осліп іще в дитинстві, згадав раптом про світло.

Тим часом Безіменний, стоячи біля воріт свого замку, напружено вдивлявся вниз: він бачив, як крок за кроком повільно наближаються ноші, зовсім так само, як досі карета, а попереду них на щохвилини більшій відстані біжить Ніббіо. Коли розбійник дістався до вершини, синьйор зробив йому знак іти слідом за ним. Вони зайшли до однієї з кімнат замку.

— Ну то як справи? — спитав синьйор, спинившись.

— Усе гаразд,— вклоняючись, відповів Ніббіо,— звістка — вчасно, жінка — вчасно, на місці — жодної живої душі, тільки один раз — зойк, довкола — нікого, візник — хвацький, коні — норовисті, зустрічей — ніяких, але...

— Тобто?

— Але... але, щиро кажучи, я б радше пустив би їй кулю в потилицю, якби мені наказали, аби тільки не чути її скарг, не бачити її обличчя.

— Що це значить? Що таке? Що ти маєш на увазі?

— Та те, що весь цей час, весь цей час... Дуже вже мені було її жаль.

— Жаль? Що ти тямиш у жалості? Хіба ти знаєш, що таке жалість?

— Цього разу я зрозумів це краще, ніж будь-коли: жалість — це така сама річ, як і страх. Якщо вже вона тебе взяла,— тобі капець!

— А розкажи лишень, як це їй вдалося розжалобити тебе!

— О найшляхетніший синьйоре! Вона так довго плакала, так побивалася, і очі в неї були такі благальні, а сама біла-білісінька, як смерть... і потім знов усе благала, і слова в неї якісь особливі...

А Безіменний тим часом думав: «Не хочу, щоб вона залишалася в моєму замку. Бовдур я, що вплутався в цю історію. Але ж я обіцяв? Обіцяв! Коли вона буде далеко... » — І, підвівши голову, владним тоном сказав Ніббіо:

— Послухай, викинь з голови всяку жалість; сідай на коня, візьми собі супутника,— якщо хочеш, навіть двох,— і скачи щодуху до дона Родріго, ти його знаєш. Скажи, щоб він прислав... чуєш, негайно, зараз же, бо...

Але якийсь внутрішній протестуючий голос не дав йому договорити.

— Ні,— рішуче сказав він, ніби намагаючись переконати самого себе не опиратися велінню цього таємничого поклику, — ні, іди відпочинь, а завтра вранці... зробиш те, що я накажу.

«Чи не диявол допомагає їй?» — подумав Безіменний, залишившись наодинці, стоячи зі схрещеними руками й дивлячись важким поглядом на той шматочок підлоги, де місячне сяйво, вливаючись через високе вікно, витворювало світляний чотирикутник. Тінь від товстих залізних гратів поділила його на квадрати, а від віконної рами розліпила на ще дрібніші клітинки. «Або якийсь чорт, або ж ангел охороняє її... Жалість у Ніббіо!.. Та щоб завтра вранці й духу її тут не було; хоч хай там що, а говорити про неї я більше не бажаю,— проказував він подумки з тим почуттям, з яким звертаються до вередливої дитини, знаючи заздалегідь, що вона однаково не послухається,— і думати про неї більше не хочу. Хай ця тварюка, дон Родріго, дасть мені спокій і не лізе зі своєю подякою; не хочу нічого більше чути про неї. Я зробив йому послугу... Ну, просто... тому, що обіцяв, а обіцяв... мабуть... така вже моя доля! А втім, я хочу, щоб цей мерзотник дорого заплатив мені за цю послугу. Зачекаємо — побачимо...»

Він заходився обмірковувати, що б це таке зажадати від Родріго як винагороду за зроблене, скорше — як відплату. «Жалість у Ніббіо! Як могло таке статися? — знову зринула думка.— Я хочу бачити її... Ні, ні... Так, так, хочу бачити її!»

Він перейшов ряд кімнат, помацки вибрався нагору вузькими сходами й опинився біля комірчини старої. Ударив ногою в двері.

— Хто там?

— Відімкни.

Зачувши голос, стара мерщій кинулася відчиняти; загримів засув, і двері розчахнулися навстіж, Безіменний з порога обвів очима комірчину й при світлі каганця, що блимав на столику, забачив Лючію, яка згорнулася клубочком на підлозі, в найдальшому закутку.

— Хто сказав тобі, відьмо, жбурнути її туди, ніби мішок з ганчір'ям? — кинув він старій, гнівно насупивши брови.

— Де вона зволила, там і влаштувалася,— улесливо відповіла стара.— Я просто з сили вибилася, щоб заспокоїти її,— вона вам це сама скаже,— та тільки нічого путнього не вийшло.