Алессандро Мандзоні - Заручені

Відтоді вона дуже рідко виходила за межі замку, і потроху в неї не лишилось інших уявлень про життя людей, крім тих, які вона діставала тут. Вона не виконувала ніякої певної роботи, але постійно то один, то другий з розбійничої ватаги синьйора давав їй якесь доручення, і це вимотувало її. То їй доводилося латати лахміття, то нашвидкуруч готувати страву для тих, що поверталися з якоїсь вилазки, то доглядати поранених. До того ж усі накази, докори й висловлення вдячності завжди супроводилися глумом та лайкою. Звичайно її називали просто «старою». А епітети, які кожний неодмінно додавав до цього прізвиська, мінялися щоразу залежно від обставин і настрою того, хто говорив. А вона, за натурою ледача та ще й доведена до сказу,— два основні її пороки,— інколи відповідала на ці люб'язності слівцями, в яких сам сатана впізнав би себе скоріше, ніж у словах тих, хто піднімав її на глум.

— Бачиш онде карету? — спитав її синьйор.

— Бачу,— відповіла стара, піднімаючи своє загострене підборіддя й витріщаючи глибоко запалі очі, які, здавалось, от-от мали вискочити з очниць.

— Скажи, хай негайно наготують ноші, сідай в них і накажи знести тебе до «Страшної ночі». Та мерщій, щоб дістатися туди раніше від карети: бач онде, якою черепашою ходою вона посувається. У цій кареті їде... тобто має їхати... одна дівчина. Якщо вона там, то перекажи Ніббіо, щоб він пересадовив її в ноші, а сам негайно з'явився до мене. Сама ж сідай разом з цією... цією дівчиною і, коли підніметесь сюди, відведи її до своєї кімнати. Якщо вона спитає, куди ти її ведеш, чий це замок,— дивись мені, не...

— Ну що ви! — урвала його стара.

— Але,— провадив далі Безіменний,— ти підбадьори її.

— Що ж маю їй сказати?

— Як це — що сказати? Я ж тобі кажу: підбадьори. Дожити до таких літ і не знати, як заспокоїти людину, коли це потрібно? Хіба ніколи серце твоє не завмирало від тривоги? Хіба ти ніколи не відчувала страху? Невже ти не знаєш слів, якими можна втішити в такі хвилини? Ось такі слова ти їй і скажи,— придумай їй, зрештою, чорт забирай! Іди!

Коли служниця пішла, він трохи постояв біля вікна, втупивши погляд у карету,— тепер вона здавалася вже набагато більшою; відтак звів очі до сонця, яке щойно сховалося за горами, потім подивився вище, на розкидані по небу хмари, що на мить із темних поробились майже вогняними. І відійшов від вікна. Далі зачинив його й став ходити туди й сюди по кімнаті кроками квапливого подорожнього.

Стара поквапилася виконати наказ, давши розпорядження від імені, яке, вимовлене будь-ким у цьому замку, викликало у всіх беззаперечний послух, бо ж нікому й на думку не спадало, що знайдеться зухвалець, здатний зловжити ним. І справді, вона опинилась у таверні «Страшна ніч» трохи раніше, ніж карета під'їхала туди. Забачивши її неподалік, стара висіла з нош, зробила візникові знак спинитися і, підійшовши аж до дверцят, півголосом переказала Ніббіо, який вихилився назовні, розпорядження господаря.

Коли карета спинилася, Лючія, здригнувшись, отямилась після тяжкого заціпеніння. Та страх знов опанував її: очі й рот широко розкрилися, вона роззирнулася довкола. Ніббіо відхилився назад, а стара, впершись підборіддям у дверцята й розглядаючи Лючію, проказала:

— Виходьте лишень, дівчинко, виходьте, бідненька! Ходіть зі мною. Мені наказано бути ласкавою з вами й утішати вас.

Звук жіночого голосу приніс нещасній деяке заспокоєння й миттєвий приплив мужності, проте її знову скував жах.

— Хто ви? — спитала вона тремтячим голосом, з подивом вдивляючись в обличчя старої.

— Ходімо ж, ходімо, бідненька,— безперестану торочила стара. Ніббіо та обидва його спільники, здогадавшись за словами й таким привітним голосом старої про задум синьйора, всіляко намагались переконати свою бранку не опиратися. Але Лючія роззиралася на всі боки. Хоча дика, незнайома місцевість і невблаганна варта позбавляли дівчину всякої надії на допомогу, все ж вона спробувала закричати, але, побачивши, що Ніббіо багатозначно повів очиськами на хустку, втрималася, здригнулася і відвернулась; її підхопили й перенесли на ноші. Стара залізла туди слідом за нею. Ніббіо наказав обом розбійникам іти позаду, а сам подався бігцем угору по нові розпорядження свого господаря.

— Хто ви? — з жахом питала Лючія огидну незнайому стару.— Навіщо мене посадовили з вами? Де я? Куди мене несете?

— До того, хто хоче зробити вам добро,— до поважного... Щасливі ті, кому він хоче зробити добро. Вам буде дуже гарно, дуже гарно! Тож не бійтеся, розвеселіться, адже він звелів заспокоїти вас. Ви скажете йому, що я всіляко намагалася заспокоїти вас?