Алессандро Мандзоні - Заручені

У цю мить другий (це був Ніббіо) несподівано вхопив її за стан і підняв над землею. Лючія з жахом повернула голову й пронизливо закричала. Розбійник силою заштовхав її в карету. Там її підхопив браві, що сидів на передній лавці, і, поки вона виривалася й кричала, посадовив її просто перед собою, а третій намагався заглушити її крики, затискаючи їй рот хусточкою. Тим часом Ніббіо спритно вскочив досередини, дверцята захряпнулись, і карета покотила. А той, що перший звернувся до Лючії з підступним запитанням, залишився на дорозі, роззираючись довкола, чи не біжить хто на Лючіїні зойки: нікого ніде не було. Тоді він подерся на високий схил обіч дороги, чіпляючись за кущі, й зник. То був один із помічників Еджідіо. Це він стояв з удаваною байдужістю в дверях будинку свого господаря, щоб простежити, коли Лючія вийде з монастиря, і добре роздивитися її, щоб упізнати потім; відтак побіг навпростець до умовленого місця, щоб дожидати дівчину там.

Хто здатен описати жах і тугу Лючії, висловити те, що відбувалося в її душі? Вона широко розплющувала перелякані очі, тривожно роззираючись, щоб з'ясувати своє страшне становище, й відразу заплющувала їх від огиди й жаху перед пиками розбійників. Дівчина виривалася, але її міцно тримали з усіх боків. Вона вибивалася з сили, не раз пориваючись кинутися до дверцят, але пара м'язистих рук тримала її, ніби пришпиливши, в глибині карети, а ще дві пари здоровенних ручиськ пригинали додолу. Щоразу, тільки-но вона розтуляла рота, щоб закричати, їй затуляли його хусткою. Тим часом три диявольські пащі, які намагалися говорити людськими голосами, без кінця повторювали: «Заспокойтесь, заспокойтесь, не треба боятися, ми вас не скривдимо!» По кількох хвилинах нерівної боротьби вона ніби притихла: руки в неї ослабли, голова відхилилася назад, і вона через силу підняла повіки, втупившись в одну точку. І їй здалося, що страшні пики перед нею, хитаючись, зливаються в якусь величезну пляму. Рум'янець зійшов з обличчя, воно вкрилося холодним потом. Лючія знепритомніла.

— Та не бійтеся! — говорив Ніббіо.

— Не бійтеся! — вторили йому обидва інші негідники.

Але повна втрата чуттів позбавляла її в ту хвилину змоги почути заспокійливі слова, що ними щедро сипали ці страшні голоси.

— Чорт забирай, та, може, вона вмерла?! — мовив один з них.— А що, коли й справді померла?

— Де там померла! — відказав другий.— Просто знепритомніла, з жінками таке буває. Я добре знаю, коли мені доводилось спроваджувати на той світ байдуже кого — чоловіка чи жінку, то вигляд у них був інакший.

— Ну, годі вам базікати,— сказав Ніббіо.— Робіть що належить і не пхайте носа не в своє діло. Дістаньте лишень мушкети з-під козлів і тримайте їх напоготові, бо в лісі, куди ми зараз заїжджаємо, завжди ховаються негідники. Та не виставляйте їх напоказ, чорт би вас ухопив! Сховайте їх за спини,— хіба ви не бачите, що вона в нас, ніби мокре курча, непритомніє від усяких дрібниць? А побачить зброю, то, чого доброго, й справді ратиці відкине. Коли вона прийде до тями, дивіться, не полохайте її. Не чіпайте, доки не подам знаку. Щоб втримати її, досить мене самого. І мовчіть — говоритиму я.

Тим часом карета, котячи щодуху, заїхала до лісу.

Через якийсь час бідна Лючія стала приходити до пам'яті, ніби після глибокого й тяжкого сну, й розплющила очі. Насилу спромоглася розглядіти все те страшне, що оточувало її, й зібратися з думками. І врешті знову зрозуміла весь жах свого становища. Першим її пориванням було — зібрати слабкі сили, що повернулися до неї, ще раз кинутися до дверцят і вистрибнути з карети. Але її втримали, і вона встигла тільки на мить забачити дику й безлюдну місцевість, по якій її везли. Вона знов пронизливо зойкнула, але Ніббіо, підносячи своє ручисько з хусткою, сказав їй якомога лагідніше:

— Тихше, тихше! Так буде краще й вам самій. Ми не збираємось кривдити вас, та якщо ви не замовкнете, то доведеться вас примусити.

— Пустіть мене! Хто ви такі? Куди ви мене везете? Навіщо ви схопили мене? Пустіть мене, пустіть!

— Кажу ж вам: не бійтеся. Ви ж не дитина і повинні зрозуміти, що ми не збираємося кривдити вас. Хіба ви не бачите, що ми вже сто разів могли б вас убити, якби мали лихі наміри? Тож поводьтеся спокійніше.

— Ні, ні, відпустіть мене, і я піду своєю дорогою. Я вас не знаю.

— Зате ми вас знаємо.

— Пресвята діво! Звідки ж ви мене знаєте? На бога, відпустіть мене. Хто ви такі? Навіщо схопили мене?

— Бо нам так наказано.