Алессандро Мандзоні - Заручені

Ось так описує наш анонім це місце,— його назву він замовчує. До того ж, щоб не вивести нас на слід, він нічого не розповідає про подорож дона Родріго і переносить його відразу на середину долини, до підніжжя горба, до самого початку крутої й кривулястої стежини. Там стояла таверна, яку можна було б назвати й вартівнею. На старезній почепленій над входом вивісці було намальовано з обох боків по сяючому сонцю, але народ, який то повторює назви так, як їх почує, то змінює їх по-своєму, охрестив цю таверну не інакше, як «Страшна ніч».

Зачувши чимраз ближчий тупіт копит, на порозі таверни став молодецький хлопчина, озброєний до зубів, мов сарацин. Подивившись на дорогу, він подався досередини попередити трьох головорізів, котрі грали в карти, позаяложувані й позгинані, ніби черепиця. Один з них, очевидно, ватажок, підвівся, виглянув назовні й, упізнавши друга свого господаря, шанобливо повітав його. Дон Родріго, відповівши йому поштивим уклоном, спитав, чи синьйор у себе в замку, і, діставши ствердну відповідь від цього начальника варти, він зліз з коня й кинув повіддя Тірадрітто, одному із своєї свити. Відтак зняв із себе рушницю й віддав її Монтанароло, ніби щоб збутися зайвого тягаря перед дорогою нагору, а насправді тому, що знав: ходити з рушницею до замку не дозволялося. Потім дістав з кишені кілька берлінг і кинув їх Тінабузо, мовивши: «Зачекайте мене тут і тим часом повеселіться тут із цими добрими хлопцями». Нарешті, він вийняв кілька золотих скуді й подав їх начальникові варти, сказавши, що половина — його, а друга має бути розділена між його людьми. І, нарешті, в супроводі Грізо, котрий також зняв і залишив рушницю, дон Родріго, вже пішки, став сходити вгору.

Тим часом вищеназвані браві, а з ними четвертий — Сквінтернотто (зверніть лишень увагу на прізвиська [112] Тірадрітто означає буквально «Ходи прямо», Монтанароло — «Маленький горець», Тінабузо — «З вертепу», Сквінтернотто — «Спотворений». , так старанно збережені для нас анонімом) — зосталися разом із трьома людьми Безіменного та ще з тим молодим хлопцем — майбутнім кандидатом на шибеницю. Вони почали грати в карти, пити й по черзі розповідали про свої подвиги.

Один з людей Безіменного, який також ішов нагору, невдовзі наздогнав дона Родріго, глянув на нього, впізнав і привітався, позбавивши останнього від неприємного обов'язку називати своє ім'я та розповідати про себе кожному стрічному, котрий не знав його в обличчя. Коли підійшли до замку, дона Родріго завели досередини (проте йому довелося залишити Грізо біля входу). Потім його повели нескінченними темними коридорами і через анфіладу кімнат з розвішаними там мушкетами, шаблями, алебардами та розставленими на варті браві. Трохи згодом його впустили до кімнати, де перебував Безіменний. Той підвівся назустріч гостеві, відповідаючи на його привітання й водночас оглядаючи його руки й обличчя, як він, за звичкою, майже мимоволі неодмінно робив з кожним своїм відвідувачем, хоч би то був найдавніший і найвипробуваніший його друг.

Безіменний був високого зросту, смаглявий і майже лисий. Уціліле волосся — рідке й сиве, обличчя в зморшках. На перший погляд йому можна було дати, либонь, більше його шістдесяти років, однак постава, рухи, різкі риси обличчя, похмурий, але жвавий блиск очей говорили про тілесну й душевну силу, яка могла б вважатися винятковою навіть для молодої людини.

Дон Родріго сказав, що прийшов по пораду та допомогу; бо, зв'язаний важкою для виконання обіцянкою, відмовитися від якої йому не дозволяє честь, він, мовляв, згадав запевнення високошановного господаря, котрий ніколи не давав порожніх обіцянок,— і Родріго заходився викладати свій лиходійський задум. Безіменний дещо вже знав про це, хоча й з чуток; слухав уважно, як із цікавості до таких історій, так і тому, що тут було замішане одне ім'я, йому відоме й украй осоружне,— ім'я фра Крістофоро, відкритого ворога насильників не тільки на словах, але, при нагоді, й на ділі. Дон Родріго, знаючи, з ким говорить, почав усіляко перебільшувати труднощі здійснення свого задуму: далека відстань, монастир, синьйора!.. У відповідь на це Безіменний, ніби за підказкою якогось демона, що причаївся в його душі, несподівано урвав дона Родріго, сказавши, що бере все здійснення на себе. Він записав ім'я нашої бідолашної Лючії і відпустив гостя зі словами: «Невдовзі ви дістанете від мене вказівку, що вам робити».

Якщо читач іще пам'ятає такого собі Еджідіо, який проживав поряд з монастирем, де переховувалася бідолашна Лючія, то хай знає, що це був один із найвідданіших і найближчих спільників Безіменного в його лиходійствах. Саме тому останній з такою готовністю та рішучістю і дав свою згоду донові Родріго. Проте щойно він зостався сам, як його охопило не те щоб каяття, а якесь прикре почуття, що він дав слово. Від певного часу вчинені ним лиходійства викликали у Безіменного якщо й не докори сумління, то якусь тривогу. Нагромадившись у величезній кількості, нехай і не на його сумлінні, так принаймні в його пам'яті, вони пробуджувалися тепер щоразу, коли він чинив якесь нове лиходійство, і всі разом поставали в його свідомості, мерзенні й страшні, а їхній тягар, уже й без цього важкий, знай зростав. Огида, яку він відчував, чинячи перші злочини, згодом переборена й майже зникла, нині знову давалася взнаки. Але якщо в ті далекі часи картина невідомого майбутнього й почуття міцної живучості повнили його душу безтурботною певністю, то тепер, навпаки, саме думки про майбутнє робили теперішнє чимдалі тужливішим.