Алессандро Мандзоні - Заручені

— А все ж, щоб запобігти можливим розмовам, було б добре в даному випадку, якби ваш синьйор небіж якось привселюдно висловив, виказав знак приязні, уваги... не нам особисто, а нашому сану...

— Певна річ, певна річ, це цілком справедливо... Проте в цьому немає ніякої потреби: я знаю, що мій небіж завжди приймає капуцинів належним чином. Він робить це за своїм нахилом — це наша родинна риса. І потім, Родріго знає, що в такий спосіб він приносить вдоволення мені. А втім, у даному випадку... щось таке незвичайне... цілком доречне. Полиште це на мене, вельмишановний падре, я накажу небожеві... Тобто, звичайно, треба підказати йому обачно, щоб він, бува, не здогадався про нашу домовленість. Бо для мене зовсім не бажано, щоб ми наклали пластир там, де навіть рани немає. А щодо нашої домовленості, то чим скоріше все залагодиться, тим краще. І якби знайшлося місце чимдалі... щоб усунути всяку можливість...

— Мені якраз надходив запит із Ріміні щодо проповідника, і я, либонь, і без усякого іншого приводу міг би спинитися на...

— Дуже доречно, дуже доречно! А коли саме?

— Ну, коли вже доводиться робити справу, то треба робити її якнайшвидше.

— Якнайшвидше, саме так, якнайшвидше, вельмишановний падре: краще сьогодні, ніж завтра,— вигукнув граф, а тоді, підводячись, додав: — І якщо тільки я або моя родина можемо зробити щось для наших дорогих отців капуцинів...

— Ми знаємо з досвіду добрість вашої родини,— сказав падре провінціал, теж підводячись і прямуючи до дверей слідом за своїм переможцем.

— Ми загасили іскру, вельмишановний падре,— озвався той, стишуючи крок,— іскру, яка могла спричинитися до великої пожежі. Між хорошими друзями навіть великі справи залагоджуються двома словами.

Підступивши до дверей, він розчинив їх і конче забажав пропустити падре провінціала вперед. Вони зайшли до попередньої кімнати й приєдналися до товариства.

Тепер ми бачимо, яких старань докладав цей синьйор, до яких слів вдавався, залагоджуючи нагальну справу. Зате й наслідки виходили відповідні. Дійсно, завдяки переказаній нами розмові йому вдалося примусити падре Крістофоро пройти пішки з Пескареніко до Ріміні,— а це прогулянка добряча!

Якось увечері до Пескареніко прибув з Мілана капуцин із пакетом на ім'я падре настоятеля. То було розпорядження про послух, накладений на падре Крістофоро: вирядитися до Ріміні, де й проповідувати впродовж цілого посту. В листі до настоятеля приписувалось довести до відома названого брата, щоб він відклав усякі турботи про справи, які, можливо, розпочав у Пескареніко, і не дозволяти йому ніякого листування. Посланець мав супроводжувати фра Крістофоро в дорозі. Падре настоятель звечора не сказав нічого, а вранці покликав фра Крістофоро, показав йому розпорядження про послух, звелів узяти торбу, ціпок, хустку для втирання поту та пояс і негайно вирушати в дорогу разом з капуцином-листоношею, якого він йому тут же відрекомендував.

Можете судити самі, що то був за удар для нашого фра Крістофоро. Він одразу згадав про Ренцо, Лючію, Аньєзе й вигукнув, так би мовити, подумки: «Боже мій, що робитимуть ці нещасні, коли мене тут більше не буде!» Але звів очі до неба й став дорікати собі за брак твердості, за те, що уявив себе потрібним для чогось. Склавши навхрест руки на грудях на знак покори, він схилив голову перед падре настоятелем, який відвів його вбік і ще сказав дещо: на словах це була порада, а за змістом — припис.

Падре Крістофоро пішов до своєї келії, взяв торбу, поклав туди молитовника, свою збірку великопостних проповідей і хліб прощення, підперезав сутану шкіряним паском, попрощався з тими із братії, кого знайшов у монастирі, потім наостанку попросив благословення у падре настоятеля й вирушив у супроводі свого супутника в призначену йому дорогу.

Ми вже говорили про те, що дон Родріго, вбивши собі в голову будь-що довести до кінця свій підступний намір, вирішив удатися до допомоги одного страшного чоловіка. Ні імені його, ні прізвища, ні звання ми не можемо повідомити, ба навіть не можемо висловити жодних здогадів щодо цього, — тим дивніша обставина, бо ж згадку про цю особу ми знаходимо в багатьох книжках того часу (я маю на увазі книжки друковані).

Що йдеться саме про цю особу, не залишає жодного сумніву сама тотожність фактів; але всюди помітне велике бажання не називати імені, начебто воно пекло руку й перо того, хто писав. Франческо Рівола в своєму життєписі кардинала Федеріго Борромео, коли йому доводиться говорити про цього чоловіка, називає його «синьйором, таким же могутнім за своїми багатствами, як і знатним за своїм походженням», — і тільки. Джузеппе Ріпамонті, котрий у п'ятій книзі «Вітчизняної історії» згадує про нього більш докладно, називає його «один чоловік», «цей», «той», «цей чоловік», «ця особа». Своєю чудовою латиною, з якої ми перекладаємо за нашим скромним розумінням, він каже так: «Я розповім про чоловіка, який, бувши одним із перших серед міської знаті, вибрав своїм місцеперебуванням селище на самому кордоні і, укріпившись там за допомогою злочинів, зовсім не визнавав ні судів, ні суддів, ні чиновників, ані державної влади. Він провадив цілком незалежне життя, приймав у себе вигнанців, якийсь час був вигнанцем і сам. Потім повернувся, мов нічого й не було...»