Алессандро Мандзоні - Заручені

Та надаймо слово йому самому.

— Нам слід, — казав він, — подумати про молодих і виправити їхні похибки. На щастя, час іще є. Справа ще не набула розголосу. Ще є можливість для «principiis obsta» [111] Перешкоджай початку ( латин .). . Треба забрати вогонь від соломи. Часом особа, небажана в одному місці й навіть здатна викликати всякі неприємності, виявляється на диво потрібною в іншому. Ваша превелебність зуміє належним чином прилаштувати цього ченця. А тут іще й інша обставина, а саме: що він би міг викликати підозру в того, хто... тепер був би якраз зацікавлений, щоб його усунути; і, посилаючи його кудись якнайдалі, ми одним пострілом убиваємо двох зайців, усе залагоджується само по собі, або, краще сказати, без жодних ускладнень.

Такого висновку падре провінціал чекав уже від самого початку. «Іч який! — подумав він про себе.— Адже я бачу, куди ти гнеш; нам відомі ці штуки: коли ви всі чи один із вас злий на бідного ченця або коли він вам вселяв підозру, то настоятель негайно повинен усунути його, не докопуючись, винен він чи ні».

І коли граф скінчив свою промову й важко засопів, що дорівнювало крапці, падре провінціал сказав:

— Я добре розумію, що має на увазі синьйор граф. Але, перш ніж зробити якийсь крок...

— Чи правильно називати це кроком, вельмишановний падре, це проста, природна справа. І якщо не вжити таких заходів, і до того ж негайно, то я передбачаю цілий ряд неприємностей, цілу епопею всяких лих. Яка-небудь дурниця... не думаю, щоб мій небіж... адже, зрештою, для цього я тут. У всякому разі, коли вже справа зайшла так далеко, коли ми, не гаючи часу, не розрубаємо вузол рішучим ударом, то малоймовірно, щоб вона припинилася, щоб усе зосталося в таємниці... І тоді вже не тільки мій небіж... Ми розворушимо ціле осине гніздо, вельмишановний мій падре. Ви ж знаєте, ми одна родина, у нас численна рідня...

— І дуже знатна!

— Ви мене розумієте, все це люди з гарячою кров'ю в жилах і притім... на цім світі... мають якусь вагу. Тут уже зачеплено честь. Справа робиться загальною, і тоді навіть мирно настроєні... Для мене було б величезною прикрістю, якби довелося... адже я завжди відчував таку прихильність до отців капуцинів!.. Та й самі вони, чинячи добрі справи з такою повчальністю для нас усіх, потребують спокою, не хочуть жодних сварок, прагнуть до доброї згоди з тими, хто... І потім, у них є рідня в миру... А всі ці злощасні питання честі, щойно вони затягуються з вирішенням, мають здатність розростатися, розгалужуватися, втягувати... ледве не половину світу. Я обіймаю таку посаду, яка зобов'язує мене дотримуватись певної гідності... Його ясновельможність, синьйори мої колеги... все стає нашою загальною справою... тим паче в зв'язку з отією другою обставиною... Ви знаєте, як завершуються такі справи.

— Таж падре Крістофоро гарний проповідник,— сказав падре провінціал,— і я сам щодо цього мав уже деякі міркування. У мене якраз просять... Але в дану мить, за таких обставин, це могло б видатися покарою, а карати до повного з'ясування...

— Це не покара, зовсім ні! Це мудра завбачливість, вихід за взаємною згодою, з метою відвернути нещастя, які могли б... здається, я вже все вам пояснив.

— Нам з вами, синьйоре граф, справа вимальовується саме в такому світлі,— з цим я згоден. Але якщо вона стоїть так, як доповіли вашій світлості, то, гадаю, неможливо, щоб деякі чутки про неї не проникли в село. Адже всюди є підбурювачі, скандалісти чи то принаймні надміру цікаві, які готові збожеволіти від радості, коли їм щастить побачити сутичку синьйорів із ченцями. І вони все винюхують, перетлумачують, розбовкують... Кожному з нас доводиться триматися в рамках своєї гідності, а я, як настоятель, несу на собі ще один особливий обов'язок — честь мого сану... Це не моя особиста справа... і коли раптом... Одне слово, якщо синьйор ваш небіж такий уже роздратований, а ваша світлість самі про це сказали, то він міг би витлумачити всю справу як дану йому сатисфакцію й став би... я не скажу — хвалитися, тріумфувати, але...

— Ви так, гадаєте, вельмишановний падре? Мій небіж, звичайно, кавалер, якого, безумовно, поважають у світському товаристві... відповідно до його звання та гідності, але переді мною він хлопчисько і робитиме тільки те, що я захочу. Скажу вам навіть більше: мій небіж нічого про це й не знатиме. Яка необхідність давати йому звіт? Усе це справи, які ми залагоджуємо між собою, суто по-дружньому; усе й повинне зостатися між нами... Про це не турбуйтеся. Мені не звикати мовчати.— Тут він знов запихкав.— А щодо пліткарів,— провадив він далі,— то про що вони, по-вашому, зможуть патякати? Чернець виряджається на проповідь до іншого місця,— це ж звичайнісінька річ! І, нарешті, ми, які бачимо... ми, які передбачаємо... ми, кого це стосується... що нам до якоїсь там балаканини?