Алессандро Мандзоні - Заручені

— Скажу вам щиру правду й цього разу,— провадив Аттіліо.— З одного боку, знаючи, скільки клопотів, скільки важливих справ у голові в синьйора дядечка (тут дядечко, засопівши, поклав руку на голову, ніби бажаючи показати, як важко вмістити там усі оті справи), він не зосмілився завдати вам іще одного зайвого клопоту. А потім, скажу відверто, Родріго такий сердитий, так усі ці підлості з боку ченця йому наостогидли, що він готовий розправитися з ним сам і не домагатися законного правосуддя, спираючись на підтримку синьйора дядечка. Я намагався заспокоїти його, але, бачачи, що справа обертається погано, я вважав своїм обов'язком попередити про все вас, синьйоре дядечку,— адже, зрештою, ви голова й стовп усієї нашої родини.

— Ти вчинив би краще, поговоривши зі мною раніше.

— Ваша правда! Але я весь час думав, що справа залагодиться сама собою,— чернець або набереться розуму, або залишить цей монастир; як це в них завжди буває — сьогодні тут, а завтра там; усе на цьому й скінчилося б. Однак...

— Тепер я сам візьмуся залагоджувати цю справу.

— Я так і думав, що дядечко-граф з його розважливістю, з його авторитетом зуміє відвернути скандал і водночас врятувати честь Родріго, бо ж це і його власна честь. Цей чернець, казав я собі, вічно носиться з вірьовкою Сан-Франческо, та якщо вже користуватися нею доречно, оцією вірьовкою Сан-Франческо, то немає потреби неодмінно носити її круг черева. У синьйора дядечка, певно, знайдеться сотня засобів, яких я не знаю (знаю тільки, що падре провінціал — як і належить — ставиться до вас з глибокою пошаною), і коли синьйор дядечко вважає, що в даному випадку найкращим засобом було б примусити ченця змінити клімат, то досить вам сказати два слова...

— Надайте змогу, ваша милість, подумати про це тим, кого це стосується,— дещо грубувато зауважив дядечко-граф.

— Воістину так! — вигукнув Аттіліо, злегка похитавши головою з поблажливою усмішкою на свою адресу.— Чи ж гоже мені давати поради синьйорові дядечку? Лише палка турбота про честь нашої родини змусила мене говорити. І боюся, чи не зробив я другої помилки,— докинув він із глибокодумним виглядом,— боюся, чи не завдав я шкоди Родріго, бо ж завдяки мені у вас може скластися про нього хибна думка, синьйоре дядечку. Я втратив би спокій, якби через мене ви почали думати, що Родріго не відчуває до вас тієї довіри, тієї пошани, які він зобов'язаний відчувати до вас. Повірте, шановний синьйоре дядечку, що саме в даному випадку...

— Годі, годі! Що за дурниці? Як можете ви нашкодити один одному? Коли ви такі нерозлучні друзі, то й залишайтеся друзями, доки хтось із вас візьметься за розум. Джиґуни ви обидва — ось хто ви, вічно викидаєте коники, а мені потім доводиться розплутувати. Ох, та годі вже... ви мало були не змусили мене бовкнути казна-що... адже й справді ви обидва завдаєте мені набагато більше клопотів, ніж (уявіть собі тільки, яке було потім зітхання)... ніж усі оці кляті державні справи.

Аттіліо ще раз попросив вибачення, розсипався в люб'язностях, потім попрощався й пішов, супроводжуваний словами: «Ну, будьмо розсудливі»,— це було звичайне напучення, з яким дядечко-граф відпускав своїх племінників.

Якби хто-небудь, побачивши на погано обробленому полі бур'янину,— скажімо, соковитий кущик щавлю,— та захотів дізнатися, чи вона виросла з насінини, дозрілої на цьому ж таки полі, чи з насінини, занесеної сюди вітром чи зроненої птахом, то він, хоч би скільки думав, не зміг би дійти певного висновку. Отак і ми неспроможні сказати, чи зі свого природного мозкового запасу, чи з намови Аттіліо взяв дядечко-граф рішення вдатися до падре провінціала, щоб у найкращий спосіб розрубати цей заплутаний вузол.

Аттіліо, певна річ, не випадково завів розмову, проте остерігався, що дядечко-граф виступить проти надто відвертого під'юдження з властивою йому амбіцією, тому він усіляко намагався ніби ненавмисне навіяти йому думку про можливий вихід і, так би мовити, направити дядечка тією дорогою, якою й хотів примусити його йти. Однак цей вихід настільки відповідав натурі дядечка-графа й настільки підказувався самими обставинами, аж можна було побитись об заклад, що й без усякого навіювання з будь-чийого боку він би знайшовся сам по собі. Адже йшлося про те, щоб у сутичці, на жаль, надто відкритій, його небіж не зазнав поразки,— обставина надзвичайно істотна для репутації впливового чоловіка, яку він брав дуже близько до серця. Сатисфакція, якої небіж міг домогтися на свій страх і ризик, була б ліками, гіршими за саму хворобу, повними всяких лих, і треба було так або інакше зашкодити цьому, не гаючи часу.