Алессандро Мандзоні - Заручені

Було призначено день, наближалася домовлена година; Гертруда, зоставшися з Лючією наодинці в своїй особистій приймальні, пестила її більше, ніж звичайно, а Лючія, приймаючи пестощі, відповідала на них чимраз ніжніше, як ото овечка без найменшого страху тремтить під рукою вівчаря, що гладить її й лагідно підштовхує вперед; повертаючись, вона лиже йому руку, не відаючи того, що перед кошарою її дожидає різник, якому вівчар щойно продав її.

— Мені потрібна велика послуга, і тільки ви можете зробити її. Дарма що в мене багато підлеглих, проте покластися немає на кого. Для однієї дуже важливої справи — про неї я вам розповім потім — мені необхідно негайно переговорити з отим отцем настоятелем капуцинів, який привів вас, моя бідна Лючіє, до мене. Але треба, щоб ніхто не знав, що саме я посилала по нього. Крім вас у мене немає нікого, хто міг би виконати це доручення в цілковитій таємниці.

Лючія була вражена таким проханням. З властивою їй соромливістю, проте не приховуючи свого великого подиву, вона відразу, щоб позбутися доручення, почала наводити докази, які синьйора мала зрозуміти і передбачити: без матері, сама, глухою дорогою, по незнайомій місцевості... Але Гертруда, пройшовши диявольську школу, також здивувалася й виявила крайнє невдоволення такою впертістю тієї, на кого вона так певно розраховувала, й вдала, що вважає її відмовки безглуздими... Адже ж це серед білого дня, якісь два-три кроки дорогою, що нею Лючія пройшла кілька днів тому; та й якби навіть вона ніколи раніше тудою не ходила, то досить тільки пояснити їй — і тут уже годі помилитися!.. Одно слово, Гертруда наговорила стільки, аж у бідолашки, розчуленої й скривдженої водночас, вихопилось:

— Ну гаразд, що накажете мені зробити?

— Ідіть до монастиря капуцинів, — тут Гертруда знов почала пояснювати дорогу.— Звеліть покликати отця настоятеля, скажіть йому віч-на-віч, щоб вій негайно з'явився до мене і щоб нікому не казав, що це я послала по нього.

— А що ж я скажу воротарці, коли вона спитає, куди я йду? Вона ж ніколи не бачила, щоб я виходила з монастиря.

— Постарайтеся пройти непомітно. А як не вдасться, то скажіть їй, що, мовляв, ідете до такої-то церкви, куди ви обіцяли прийти помолитися.

Це було нове утруднення для бідолашки — адже доведеться брехати! Але синьйорі знов зробилося так прикро, коли Лючія стала заперечувати, і вона почала так палко переконувати її, що, мовляв, не можна ставити дурну делікатність вище вдячності, аж дівчина, скорше зніяковіла, ніж переконана, а головне — схвильована дужче, ніж будь-коли, сказала: «Гаразд, я піду, і хай допоможе мені Господь». І рушила в дорогу.

Коли Гертруда, стежачи за нею з-за ґрат пильним і похмурим поглядом, побачила її вже на порозі, вона, ніби охоплена непереборним почуттям, гукнула:

— Послухайте, Лючіє!

Та озирнулася й підійшла до ґрат. Але в злочинній Гертрудиній свідомості вже знов узяла гору ота думка, яка постійно панувала над іншими. Вдавши, що не зовсім задоволена тими своїми вказівками, вона знов стала пояснювати Лючії дорогу, якої слід було триматися, і відпустила дівчину, мовивши: «Зробіть усе так, як я вам сказала, й вертайтеся чимскоріше». Лючія пішла.

Непоміченою прослизнула вона через монастирські ворота й вийшла на вулицю, потупивши очі, тримаючись попід стіною. Одержані вказівки та власна пам'ять допомогли їй знайти міські ворота. Вона пройшла крізь них і, замислена, охоплена страхом, попрямувала великою дорогою, а за кілька хвилин дісталася до тієї, що вела до монастиря. Лючія відразу впізнала її.

Ця дорога,— вона така залишилася й до сьогодні,— мов те річкове русло, проходить між двома високими схилами, порослими кущами, що витворюють над нею ніби склепіння. Ступивши на цю безлюдну дорогу, Лючія відчувала чимдалі більший страх і прискорила крок, та невдовзі дещо підбадьорилася, побачивши дорожню карету, яка саме спинилася, а біля неї, перед розчиненими дверцятами, двох переїжджих, що роззиралися на всі боки, ніби сумніваючись, у який бік їм їхати. Ідучи далі, вона почула, як один з них сказав: «А онде йде славна дівчина, вона нам покаже дорогу». І справді, коли вона порівнялася з каретою, той, що говорив, звернувся до неї з чемністю, яка явно не відповідала його зовнішньому виглядові:

— Скажіть, дівчино, чи не покажете ви нам дорогу на Монцу?

— Таж ви їдете якраз у протилежний бік,— відповіла бідолашка.— Монца ондечки... — і вона повернулася, щоб показати пальцем.