Алессандро Мандзоні - Заручені

І, вдивляючись у тяжку порожнечу майбутнього, він марно починав шукати, чим заповнити свій час — дні і ночі. То він вирішував покинути замок і податися в далекі краї, де ніхто не знав би його навіть на ймення,— але відчував, що від самого себе йому однаково не втекти; то в ньому займалося боязке сподівання, що до нього повернеться його колишня воля, колишня сила, і що все теперішнє — лише скороминуща маячня; то він жахався дня, коли його побачать таким нещасним; то він прагнув до нього, немовби цей день ніс світло в його змучену душу. І ось, коли стало розвиднятися, невдовзі після того, як Лючія заснула, а він усе сидів непорушно, до його вух долинула хвиля неясних звуків, несучи з собою щось непоясненно радісне. Він уважно прислухався. То був далекий урочистий благовіст; а за кілька хвилин він почув і гірське відлуння, яке то вторувало цим радісним звукам, то зливалося з ними. Через кілька хвилин знов залунав дзвін, але вже ближче й також святковий, потім іще один. «Що за веселощі?— подумав Безіменний.— З чого радіють ці люди?» Він скочив зі свого ложа страждань, напіводягнений підбіг до вікна й виглянув назовні.

Гори стояли напівоповиті туманом; небо було не просто хмарне, воно само здавалося суцільною сірою хмарою. Але при світлі дня, що займався, можна було бачити, як дорогою в глибині долини рухалися люди; декотрі виходили із своїх будинків і потім усі прямували в один бік, до гаю, праворуч від замку; всі були вбрані по-святковому й незвичайно пожвавлені.

«Ну й чортівня! Що може бути веселого в цій клятій глухомані? Куди поспішає вся ця нечисть?» І, погукавши вірного браві, який спав у сусідній кімнаті, запитав у того, що означає вся ця метушня. Браві, знаючи не більше ніж хазяїн, відповів, що негайно піде довідатися. Синьйор стояв, прихилившись до вікна, весь поглинутий цим рухливим видовищем. Ішли чоловіки, жінки, діти, йшли гуртами, парами, поодинці. Декотрі, наздогнавши тих, що йшли попереду, приєднувались до них; інші, вийшовши з дому, приєднувалися до першого стрічного й далі йшли гуртом, як добрі друзі в заздалегідь домовленій мандрівці. Всі кудись поспішали, всіх єднала якась загальна радість. І цей різноголосий, але воднораз гармонійний перегук дзвонів, то близьких, то далеких, здавався ніби розмовою цього рухомого натовпу й правив за додаток до тих слів, які не могли долетіти сюди, нагору.

Він дивився й дивився, і в його душі розросталося щось більше, ніж проста цікавість, спонукало його довідатися, чим викликано цей одностайний порив такої кількості не знайомих одне одному людей.

Незабаром браві повернувся й повідомив, що напередодні кардинал Федеріго Борромео, архієпископ міланський, прибув до *** і пробуде там цілий день; що звістка про його прибуття поширилась по всьому околу того ж таки вечора, й усім захотілося піти подивитися на цього чоловіка, а дзвонять не стільки щоб сповістити населення, як з радості. Зоставшися на самоті, синьйор у глибокій задумі й далі дивився на долину.

«Через одного чоловіка! Усі радіють, усі поспішають, аби побачити одного чоловіка! Та, мабуть, у кожного є щось таке, що не дає йому спокою! Але ні в кого, ні в кого немає такого, як у мене; ніхто, певно не провів такої ночі, як я! Тільки ж чим цей чоловік зумів викликати загальну радість? Ну, кине кілька сольдо навмання... Але ж не всі побіжать за цією подачкою? Ну, благословить когось, мовить якесь слово... О, якби в нього знайшлись утішливі слова й для мене! Якби ж то! А чому б і мені не піти? Чому? Піду, піду неодмінно. Я хочу поговорити з ним — віч-на-віч. Що ж я йому скажу? Ну, те, що... Побачимо, що скаже мені цей чоловік». Він прийняв рішення в якомусь хаосі почуттів, квапливо скінчив одягатися, надягши куртку, яка своїм кроєм нагадувала військовий одяг, узяв кинутий на ліжко маленький пістолет і почепив до пояса з одного боку, а з другого — другий пістолет, зірвавши його зі стіни; потім заткнув за пояс свій кинджал; зняв — так само зі стіни — карабін, такий же знаменитий, як і його хазяїн, і повісив через плече, взяв капелюха, вийшов з кімнати й попрямував відразу туди, де залишив Лючію. Поставив карабін зовні, в кутку біля дверей, постукав і щось сказав, щоб дати знати про себе. Стара одним стрибком зіскочила з ліжка, кинулася відчиняти. Синьйор зайшов і, обвівши поглядом кімнату, побачив непорушну Лючію, яка забилася в свій куток.

— Спить? — пошепки спитав він стару.— Спить отам? То це ти так виконуєш мої накази, стара відьмо?