Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Усе це звалище старої краси було піддано болісній дистиляції під тиском довгих років нудьги.

«Чи можете ви зрозуміти, — запитував батько, — розпач цієї приреченої краси, її дні і ночі? Вона знову і знову поривається до примарних аукціонів, імітує вдалі розпродажі, галасливі й багатолюдні біржі, запалюється диким азартом, грає на пониження курсу, розкидається і розтринькує, марнує своє багатство — аби, тверезіючи, зауважити, що все надаремно, що не вийти їй поза межі приреченої на себе саму досконалості і не полегшити мук болючого надміру. Нічого дивного, що ця нетерплячість і безпорадність краси мусила врешті удзеркалитися в наше небо, спалахнути загравою над нашим обрієм, виродитися в ці атмосферні трюки, в ці аранжування хмар, велетенські і фантастичні, що їх я назвав нашою другою, нашою псевдоосінню. Ця друга осінь нашої провінції — ніщо інше, як хвора фата-моргана, через гігантське збільшення спроектована в небо красою наших колекцій, яка вмирає зачиненою в музеї. Ця осінь — великий мандрівний театр, що обманює поезією, здоровенна кольорова цибулина, що лушпайка по лушпайці вилущується щоразу новою панорамою. Ніколи не дійдеш до жодної суті. За кожним лаштунком, щойно він зів’яне і з шелестом згорнеться, виринає нова сяйлива декорація, лише на мить жива і справжня, поки, гаснучи, не зрадить своєї намальованої на папері сутності. І всі перспективи намальовані, і всі панорами картонні, і тільки запах справжній, запах прив’ялих лаштунків, запах великого гардеробу, насичений ладаном та помадою. А в хвилини смеркання — цей великий розгардіяш і безлад лаштунків, плутанина поскидуваних костюмів, по яких бредеш без кінця, ніби по шелесткому зів’ялому листі. І цей великий хаос, де кожен тягне шнурів’я завіси, і небо, велике осіннє небо звисає клаптями декорацій і голосить скрипом механізмів. І ця кваплива гарячка, цей задиханий і спізнілий карнавал, ця паніка досвітніх бальних залів, ця вавилонська вежа масок, які не можуть повернутись у свою справжню одіж.

Осінь, осінь — александрійська епоха [192] А л е к с а н д р і й с ь к а е п о х а — натяк на елліністичну епоху з її центром у місті Александрії, прославленому своєю бібліотекою. Еллінізм підсумовує, але й замикає багатовіковий розвиток античної грецької культури, являючи собою епоху скрупульозних і систематичних студій над спадщиною минулого. У той же час він є синонімом бурхливого й захопливого декадансу. року, що накопичує у своїх велетенських бібліотеках безплідну мудрість 365 днів сонячного колобігу. О, ці старечі світанки, жовті, мов пергамент, і солодкі від мудрості, мов пізні вечори! Ці передполудні, лукаво усміхнені, мов мудрі палімпсести, багатоярусні, мов старі пожовклі книги! Ох, день осінній, старезний спритник-бібліотекар, що в розповзлому халаті лазить по драбинах і потроху смакує варенням усіх віків та культур! Для нього кожний краєвид — як вступ до старого роману. Як чудово він забавляється, випускаючи героїв давніх оповідей прогулятися під цим задимленим і медовим небом, у цих каламутно-сумних, пізніх солодощах світла! Які нові пригоди чигають на Дон Кіхота в Пацикові? Як поточиться життя Робінзона після повернення до рідного Болехова?».

Задушливими й нерухомими, золотими від зір вечорами батько читав нам уривки зі свого рукопису. Поривна сила ідей часом дозволяла йому забути про загрозу Аделиної присутності.

Повіяли теплі молдавські вітри, і насунула велика жовта монотонія — солодке й безплідне дихання з Півдня. Осінь не хотіла закінчуватися. Дні, мов мильні бульбашки, поставали все гарніші й ефірніші, і кожний здавався до такої межі ушляхетненим, що будь-яка мить його тривання була видовженим понад міру і ледь не болісним дивом.

У тиші цих глибоких і гарних днів непомітно змінювалася матерія листя, аж одного дня дерева постали у солом’яному вогні цілком здематеріалізованих листків, у легкій, як висипка полови, красі, в нальоті барвистого конфетті — прекрасні фенікси й пави, що їм варто лише струсонутися й затріпотіти — і вони скинуть геть це чудове, легше за промокальний папір, злиняле і вже не потрібне оперення.

О п’ятій годині сліпучого від сонця ранку наш будинок уже давно купався в жаркому і тихому світанковому сяйві. Під цю урочу пору, ніким не відстежуваний, він увесь тихцем заходив (кімнатами в напівмороці спущених штор у цей час іще вилось узгоджено-солідарне дихання сплячих) у фасад сонячного палахкотіння, в тишу ранкового жару, немовби по всій поверхні обліплений блаженно заспаними повіками. Так, користуючись тишею цих урочистих годин, він вбирав перший ранковий вогонь усім своїм блаженно заспаним, розімлілим від сяйва обличчям, всією мережею рис і зморщок, які ледь посмикувались уві сні від марень цієї напруженої пори. Тінь акації перед будинком, що яскраво хвилювалася на тих гарячих повіках, повторювала на їхній поверхні, мов на фортеп’яно, одну й ту ж лискучу фразу, звіювану раз у раз повівом, намарно силкуючись проникнути вглиб того золотого сну. Полотняні штори вбирали порціями ранковий жар і засмагали під ним, умліваючи в безмежному блиску.