Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

«Ти так змінився, Якубе, — сказала мати. — І став чудовий. Але не йди з дому на ніч. Не забувай, що відколи я повернулася, ми не мали змоги як слід порозмовляти. Що ж до пожежників, — звернулася вона до Аделі, — то мені справді здається, що ти керуєшся якимось упередженням. Це милі хлопці, хоч і нероби. Я завжди із задоволенням дивлюся на цих підтягнутих юнаків у зграбних мундирах, дещо засильно стиснутих у поясі. Вони щедро наділені природною елеґантністю, а їхня запобігливість і запал, із яким вони щомиті готові прислужитися дамам, просто зворушливі. Хоч би скільки разів моя парасолька випадала з руки на вулиці чи розв’язувався б черевичок — завжди тут як тут один із них, переповнений співчуттям і жагучою готовністю. Я не в змозі розчарувати ці гарячі пориви і завжди терпляче дочікуюся, поки він прибіжить і мені прислужить, тим самим виразно ощасливлений. Коли ж він, виконавши лицарський обов’язок, відходить убік, його тут-таки обступає цілий гурт товаришів по службі — вони жваво обговорюють подію, і при цьому герой демонструє жестами, як усе було. На твоєму місці я радо користувалася б їхньою галантністю».

«А я вважаю їх дармоїдами, — мовив старший продавець Теодор. — Адже ми слушно не допускаємо їх до гасіння пожеж з огляду на їхню дитинну безвідповідальність. Досить лише раз побачити, з якою заздрістю вони завше спиняються коло групи хлопчаків, що, граючися, жбурляють об стіну ґудзиками, — й можете оцінити зрілість їхнього кролячого розуму. Щойно почуєш із вулиці дикий вереск забави, як, виглянувши з вікна, обов’язково побачиш у хлопчачій ватазі отих засліплених, забіганих і аж непритомних від азарту довганів. На вид пожежі вони шаліють від радості, плещуть у долоні й танцюють, мов дикуни. Ні, до гасіння вони не надаються ніяк. Куди вже кращі в цьому ділі сажотруси й міська міліція. А їм лишаються тільки забави та народні свята — от де вони незамінні. Наприклад, коли темним осіннім досвітком відбувається так званий штурм Капітолію й вони, переодягнуті на карфагенців, пекельно галасуючи, облягають Василіанську гірку. Усі в цю мить співають «Hannibal, Hannibal ante portas [188] «Ганнібал перед брамою!» — так гукали мешканці Риму після того, як перемігши в битві під Каннами (216 р. до н. е.), карфагенський полководець Ганнібал рушив із військом на Рим. Штурм Капітолію натомість відбувся під час уторгнення галлів (390 р. до н. е.). ». При цьому під кінець осені вони стають лінивими й сонними, що й засинають стоячи, а як випаде перший сніг, то вже й ні на грам їх ніде не видно. Один старий грубник розповідав, що під час ремонту димарів їх знаходять причепленими до димоходів і закляклими, ніби лялечки, у своїх багряних уніформах і лискучих шоломах. Так і сплять навстоячки, впившись малиновим соком, наповнені липкою солодкістю та вогнем. Тоді їх витягають за вуха й відводять у казарму, п’яних сном і непритомних, — ранковими осінніми вулицями, кольоровими від перших паморозків, поки вулична шпана кидається їм услід камінням, а вони лиш усміхаються своїм засоромленим усміхом, з винуватістю та докорами сумління, й перебирають ногами, ніби п’яні».

«Хоч там як, — мовила Аделя, — а соку я їм не дам. Не для того я псувала собі шкіру на кухні, виварюючи його, щоб тепер оці нікчеми його випили».

Замість відповіді батько приклав до рота свисток і пронизливо засюрчав. Тої ж миті — так, наче підслуховували коло замкової шпарини, — зайшли чотири підтягнуті юнаки і вишикувались уздовж стіни. Кімната посвітлішала від блиску їхніх шоломів, а вони, завмерши у військовій поставі, темні й засмаглі під сяйливими шишаками, чекали наказу. На батьків знак двоє з них ухопили з обох боків великий, оплетений лозою бутель з пурпуровим соком і перш ніж Аделя встигла їх перейняти, збігли, лунко тупаючи, сходами вниз і винесли дорогоцінну здобич. Двоє інших по-військовому вклонились і вийшли за першими.

Якусь мить здавалося, що Аделя вчинить щось нечуване — таким вогнем стріляли її гарні очі. Але батько не чекав на вибух її гніву. Одним стрибком він заскочив на підвіконник і розпростер руки. Ми поквапилися до нього. Ринок, щедро засіяний ліхтарями, аж кишів кольоровістю натовпів. Під нашим будинком восьмеро пожежників колом розтягнули велике вітрильне полотно. Батько ще раз озирнувся, зблиснув усією пишністю обладунків, мовчки нам салютуючи, а тоді з розпростертими руками, сяйливий, мов метеор, кинувся в ніч із тисячею вогнів. Це було настільки прекрасне видовище, аж усі ми в захваті заплескали. Навіть Аделя, забуваючи про образу, поаплодувала цьому стрибку, виконаному з такою елеґантністю. Тим часом батько пружно зістрибнув із простирадла і, з бряжчанням струсонувши бляшаною оболонкою, став на чолі підрозділу, який, шикуючись по двоє, на марші розгорнувся в довгу колону й тепер поволі віддалявся, крокуючи повз натовп і виблискуючи мосяжними банками шоломів.