Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Там була якась велика суперечка між батьком, матір’ю та Аделею, головною героїнею тієї сцени, суперечка засадничого значення, як я здогадуюся нині. Якщо я намарне силкуюся розгадати її зміст, який постійно кудись вислизає, то винні в цьому, безумовно, прогалини моєї пам’яті, сліпі плями сну, що їх я намагаюся заповнити домислом, підміною, гіпотезою. Безвладний і непритомний, я знову й знову відпливав у глухе незнання, в той час як на закриті повіки зіходив повів зірчастої ночі, розіп’ятої у відчиненому вікні. Ніч дихала чистим пульсуванням і раптом скидала прозору заслону зірок, з висоти зазираючи в мій сон своїм старим і вічним обличчям. Промінь далекої зірки, заплутаний у моїх віях, розливався сріблом по сліпому білку ока, і крізь щілини в повіках я бачив кімнату у світлі свічки, зануреної в безлад золотих ліній та зиґзаґів.

Можливо й таке, що ця сцена відбулась іншого разу. Багато що свідчить про те, що її свідком я став значно пізніше — котрогось із днів, коли, зачинивши крамницю, ми з матір’ю та продавцями повернулися додому.

На порозі нашого дому мати скрикнула зі здивування і захвату, продавці ж заніміли в осяянні. На середині кімнати стояв прегарний мосяжний лицар, справжнісінький святий Юрій, увипуклений панциром, золотими пластинками нараменників, усім дзвінким обладунком начищених до блиску золотих бляшок. З подивом і радістю я розпізнав під важким преторіанським [185] П р е т о р і а н и — охоронці римських зверхників періоду республіки; згодом імператорська гвардія, розпущена у IV ст. н. е. шоломом настовбурчені вуса й наїжачену бороду батька. Обладунок здіймався хвилею на його збурених грудях, мосяжні кільця дихали шпаринами, мов тіло велетенської комахи. Звеличений зброєю, весь у блиску золотої бляхи, батько нагадував архістратига небесних сил.

«На жаль, Аделю, — казав батько, — ти ніколи не розуміла речей вищого порядку. Завжди і всюди ти перекреслювала мої починання вибухами бездумної люті. Але нині, закутий у панцир, я глузую з твоїх лоскотань, якими ти доводила мене, беззахисного, до розпачу. Безсила злоба схиляє нині твій язик до жалюгідної красномовності, простацтво й неперебірливість якої чудово поєднуються з тупістю. Повір, що мене вона сповнює самим лише співчуттям і сумом. Позбавлена шляхетного польоту фантазії, ти аж палаєш несвідомою заздрістю до всього, що виходить понад межі пересічності».

Аделя зміряла батька безмежно зневажливим поглядом і, звертаючись до матері, сказала обуреним тоном, ронячи при цьому сльозу мимовільного роздратування: «Забирає весь наш сік! Виносить з дому всі слоїки з малиновим соком, який ми разом наварили влітку! Віддає його тим шлангам-пожежникам. А на додачу ще й обсипає мене імпертиненціями [186] Тут: образами. . — Аделя рвучко схлипнула. — Теж мені — капітан вогняної варти! Капітан покидьків! — Вона верещала, міряючи батька ненависним поглядом. — Тепер їх усюди повно. Вранці, коли я хочу вийти по хліб, не можу відкрити двері. Звичайно ж — двоє з них заснули на порозі в сінях і забарикадували вихід. На сходах, на кожній сходинці лежить по одному в мосяжному шоломі і спить. Напрошуються до кухні, пропихають у дверну шпару свої кролячі морди в мосяжних банках: цукру, цукру… З рук мені виривають відерко і скачуть по воду, танцюють навколо мене, чіпляються, ледь не хвостами обмахують. При цьому ще й кліпають раз у раз червоними повіками й гидотно облизуються. Вистачає лиш коротко глипнути на котрогось, а йому вже фізія пухне, ніби в індика, червоним безстидним м’ясом. І таким давати наш малиновий сік!..».

«Твоя обмежена й недалека натура, — відповів батько, — паскудить усе, чого торкнеться. Ти накреслила образ отих синів вогню на рівні свого дрібного розуму. Що ж до мене, то вся моя симпатія належить цьому нещасному родові саламандр, цим бідолашним і горопашним вогняним істотам. Усією провиною цього колись блискучого роду було те, що вони подалися на службу до людей, себто продалися за ложку нужденного людського їдла. За це їм відплатили зневагою. Тупість плебейства не знає меж. Цих витончених істот доведено до найглибшого занепаду й остаточної нікчемності. Що ж дивного в тому, що їм не смакує бурда, простацька й пісна бурда, яку шкільна наглядачка варить у спільному казані для них та міських арештантів? Їхнє піднебіння, ніжне й геніальне піднебіння вогнистих духів, жадає шляхетних і темних бальзамів, ароматних і кольорових флюїдів. Тож тієї врочистої ночі, коли ми святково засядемо у великій залі міської Ставропігії [187] С т а в р о п і г і я (з гр.) — тут: православна церковна організація, що провадить наукову, освітню і благодійну діяльність, незалежна від влади місцевого єпископа й підпорядкована безпосередньо патріархові (напр., Львівське Ставропігійське Братство). за накритими білими скатертинами столами, у тій залі з високими, залитими світлом вікнами, що кидають відблиски вглиб осінньої ночі, а місто довкола нас замиготить тисячами вогнів ілюмінації, кожний з нас із належним пієтетом та притаманним синам вогню смакуванням умочатиме булку в чашу з малиновим соком і поволі споживатиме цей шляхетний густий трунок. У такий спосіб внутрішня сутність пожежника міцнішає й оновлюється багатство барв, які цей народ вистрілює із себе у вигляді феєрверків, ракет і бенгальських вогнів. Моя душа повниться співчуттям їхній нужді, їхній не заслуженій ними деґрадації. І якщо я прийняв з їхніх рук капітанську шаблю, то лише з надією, що мені вдасться підняти із занепаду це плем’я, зупинити його приниження і розгорнути над ним прапор нової ідеї».