Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Той вестибюль, занурений у нудьгу пізньої пори, мов залізничні почекальні давно після відходу всіх потягів, іноді здавався остаточним тлом буття, тим, що залишиться в мить, коли проминуть усі події й вичерпається гамір різноманіття. На великій кольоровій афіші Аста Нільсен [179] А с т а Н і л ь с е н (1883—1972) — данська акторка театру і кіно, одна з перших зірок німого фільму. хилилася назавше додолу з чорною стигмою смерті на чолі, раз і назавше її вуста були відкриті в останньому крику, а очі надприродно широко розплющені й остаточно прекрасні.

Касирка давно вже подалася додому. Тепер вона, мабуть, крутилася по своїй кімнаті біля розстеленого ліжка, яке чекало на неї, ніби човен, щоб віднести у чорні лагуни сну, у сплетіння сонних авантюр і пригод. Та, що сиділа в будці, — лише її оболонка, ілюзорний фантом, що знудженими, яскраво підмальованими очима втупився в порожнечу світла, бездумно кліпаючи віями в намаганні струсити золотий пил сонливості, що без кінця сипався з електричних ламп. Часом вона блідо посміхалася сержантові-пожежнику, який, давно й сам покинутий власного реальністю, стояв, зіпершись на стіну, завмерши назавжди у своєму лискучому шоломі, з марнотною пишністю еполетів, срібних аксельбантів і медалей. Шиби скляних дверей, що вели в пізню липневу ніч, подзенькували здалека в ритмі мотору, проте відблиск електричного павука засліплював їхнє скло, нівелював ніч, як міг латав ілюзію безпечного пристанища, непідвладного стихіям велетенської ночі. Врешті чар почекальні мусив луснути, скляні двері відчинялися, червона портьєра набухала подихом ночі, яка раптово ставала всім.

Чи відчуваєте ви той глибокий затаєний сенс пригоди, коли дрібний і блідий випускник скляними дверима виходить сам-один із безпечного пристанища в огром липневої ночі? Чи він коли-небудь подолає ці чорні мочари, трясовини і провалля безконечності, одного світанку прибившись до безпечного порту? Скільки десятиліть триватиме ця чорна одіссея?

Ще ніхто не написав топографію липневої ночі. У географії внутрішнього космосу ці сторінки ще не заповнені.

Липнева ніч! Із чим би її порівняти, як описувати? Може, я порівняв би її з простором величезної чорної троянди, яка сторазово накриває нас усіх сном тисячі оксамитових пелюсток? Нічний вітер дощенту розвіває її пухнасту сутність, і на пахкому дні нас досягає вдивляння зірок.

Може, порівняти її з чорним небосхилом наших заплющених повік, насиченим летючими пилинками, білим маком зірок, ракет і метеорів?

А може — з довгим, наче світ, нічним потягом, що їде безконечним чорним тунелем? Іти крізь липневу ніч — це як насилу продиратися з вагона до вагона поміж заснулими пасажирами, всередині тісних коридорів, задушливих відділень і перехрещених протягів.

Липнева ніч! Таємний флюїд мороку, чуттєва, жива й рухлива матерія темряви, яка ненастанно формує щось із хаосу й тут-таки руйнує кожну з форм! Чорний матеріал, що набудовує довкіл сонного мандрівника печери, склепіння, заглибини й ніші! Ніби настирливий балакун, вона супроводить самотнього перехожого, замикаючи його в колі своїх видінь, невтомна у вигадуванні, маячінні, фантазуванні — галюцинуючи перед ним зоряними далями, білими молочними стежками, лабіринтами безконечних колізеїв та форумів [180] К о л і з е ї т а ф о р у м и — тут: монументальні будівлі в античному стилі. . Повітря ночі, цей чорний Протей [181] П р о т е й — у грецькій міфології морський бог, наділений здатністю весь час змінювати свій вигляд. , завиграшки формує оксамитні згустки, пасма жасминових пахощів, каскади озону, раптові безповітряні закамарки, що, мов чорні бані, ростуть у безмежжя, потворні виногрона пітьми, налиті темним соком. Я протискаюся поміж ці тісні фрамуги, нагинаю голову під ці арки й низько навислі склепіння — й от зненацька стеля зривається, із зоряним зітханням на мить відкриваючи бездонний купол, щоби тут-таки завести мене знову поміж тісні стіни, переходи та фрамуги. В цих ямах без дихання, в цих затоках темряви ще виснуть уривки розмов, залишених нічними подорожніми, фрагменти написів на плакатах, загублені такти сміху, пасма шепотінь, не розпорошені повівом ночі. Часом ніч замикає мене, ніби в чорну кімнату без виходу. Мене зборює сонливість, я вже й не знаю, чи ноги ще йдуть, а чи я вже давно спочиваю в цій готельній кімнатці ночі. Але от я відчув оксамитний гарячий цілунок, закинутий у простір пахкими вустами, їде вгору якесь жалюзі, високим кроком я переступаю підвіконник і рушаю далі під параболами падучих зір. З лабіринту ночі виходять два мандрівники. Петляючи, вони вимотують із темряви якийсь довгий і безнадійний клубок розмови. Парасоля одного з них монотонно стукотить по бруківці (з такими зазвичай виходять під зоряні й метеоритні дощі), вони бредуть, наче п’яні, з великими головами в котелках. Деінде мене на мить зупиняє таємний погляд зизувато-чорного ока, й велика кістлява лапа з виразними вузлами грюкоче крізь ніч підпорою костура, стиснувшись довкіл держака з оленячого рогу (в таких костурах бувають заховані довгі й тонкі шпаги).