Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

У перші дні жовтня ми з матір’ю поверталися з літнього будиночка, розташованого в сусідньому департаменті, в лісистому басейні Солотвинки [183] С о л о т в и н к а — річка, ліва притока річки Віслок. , пересиченому джерельним шемрінням тисячі струмків. Усе ще наповнені шелестом вільшини, пронизаної пташиними згуками, ми їхали у великій старій колясці, що виростала над нами здоровенною будою, мов темна розлога господа, — затиснуті між клунками, у глибокому, вистеленому оксамитом алькові, до якого карта за картою спадали крізь вікно кольорові шматки пейзажу, наче з повільно перетасовуваної колоди.

Під вечір ми виїхали на всіма вітрами провіяне плоскогір’я — велике і здивоване роздоріжжя цих країв. Небо над цим роздоріжжям було глибоке, із затамованим подихом, у своєму зеніті обернуте кольоровою розою вітрів. Тут була найвіддаленіша застава країни, останній поворот, за яким унизу відкривався розлогий і пізній краєвид осені. Тут був кордон, тут стояв давній струхлявілий прикордонний стовп зі стертим написом і гудів на вітрі.

Великі колеса заскреготали й загрузли в піску, балакучі миготливі шпиці замовкли, лише велика буда глухо стугоніла, тьмяно лопочучи в перехресних вітрах роздоріжжя, немов ковчег, що осів на пустирищі.

Мати сплатила мито, журавель застави зі скрипом піднявся, й коляска тяжко в’їхала в осінь.

Ми в’їхали в зів’ялу нудьгу велетенської рівнини, у споловіле і бліде вітровіння, яке тут, над жовтою далиною, відкривало свою благу та мляву безконечність. Якась пізня й неосяжна вічність підіймалася з вибляклих далей і віяла в незнане.

Мов у старому романі, зжовклі сторінки краєвиду ставали все блідішими та немічнішими — так, ніби мали скінчитись якоюсь великою й розвіяною пусткою. У тій розвіяній ніщоті, в тій жовтій нірвані [184] Н і р в а н а (з санскр.) — в буддизмі стан, який унеможливлює наступне народження і полягає в безсмерті та найвищому блаженстві; або — динамічний стан, в якому істота, вільна від незнання, пристрасті та вчинків, здійснених у попередньому втіленні, діє на добро всьому живому — поняття, яке стало популярним в Європі у XIX столітті головно завдяки працям Шопенгауера; тут у значенні: забуття, розсіяння, розчинення. ми могли заїхати поза час і дійсність, назавжди залишитися в цьому краєвиді, в цьому теплому безплідному вітровінні — нерухомий диліжанс на великих колесах, загрузлий серед хмар на пергаменті неба, стара ілюстрація, забутий дереворит зі старосвітського роману з розсипаними сторінками — коли візник із останніх сил шарпонув віжки, виводячи коляску із солодкої летаргії тих вітрів, і повернув у ліс.

Ми в’їхали в густу і суху пухнатість, у тютюнову прив’ялість. Навколо зробилося затишно і брунатно, ніби в коробці сигар «Трабукос». У цьому кедровому півмороці повз нас тяглися сухі й духмяні, як сигари, стовбури дерев. Ми їхали, ліс темнішав усе більше, все ароматніше пахнув тютюном, поки нарешті не замкнув нас у собі, наче в сухому футлярі віолончелі, глухо настроюваної вітром. У візника не було сірників, щоб засвітити ліхтар. Коні, відсапуючи в темряві, знаходили шлях інстинктивно. Торохкотіння шпиць стало повільнішим і тихішим, обручі коліс котилися м’яко по запашній глиці. Мати заснула. Час минав без ліку, творячи у своєму проминанні дивні вузли та абревіатури. Темрява була непролазна, над будою ще лунав сухий шум лісу, як раптом ґрунт під копитами коней озвався твердю вуличної бруківки, коляска кудись повернула і спинилася. Вона була так близько до стіни, що ледь не черконула об неї. За дверцятами коляски мати намацала браму нашого дому. Візник вивантажував клунки.

Ми увійшли до великих розгалужених сіней. Там було темно, тепло і затишно, мов у старій порожній пекарні рано-вранці, вже після того, як загашено піч, або як пізньої ночі в лазні, де покинуті ванни і цебра вистигають у темряві й відмірюваній скрапуванням тиші. Цвіркун терпляче випорював із пітьми оманливі, мляво наметані шви світла, від яких не ставало світліше. Навпомацки ми знайшли сходи.

Коли ми досягли рипучого підвищення на повороті, мати сказала: «Прокинься, Юзефе, ти падеш з ніг, ще лиш кілька сходинок».

Але, знепритомнілий від сонливості, я міцніше пригорнувся до неї й заснув остаточно.

Пізніше я ніколи не міг дізнатися від матері, скільки реального було в тому, що я побачив згаданої ночі крізь заплющені повіки, зморений тяжким сном, постійно западаючи в глуху непритомність, а скільки — виплодом моєї уяви.