Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

«Хай живуть!» — гукнули всі хором. Негри замугикали свій сонґ. Коли все знову стихло, я згрупував їх помахом руки, після чого, ставши посередині, витягнув пістолет і закричав: «А тепер, панове, прощавайте — і з того, що побачите за мить, затямте пересторогу, щоб ніхто не рвався відгадувати намірів Божих. Ніхто й ніколи не збагне задумів весни. Ignorabimus, мої панове, ignorabimus [176] I g n o r a b i m u s (лат.) — дослівно — «Не будемо знати». «Ignor amuset ignor abimus» (Не знаємо і знати не будемо) — агностична формула німецького філософа Еміля Дюбуа Реймонда. !».

Я приклав пістолет до скроні і вистрелив, але тої ж миті хтось вибив мені зброю з руки. Біля мене стояв офіцер фельд’єгерської служби [177] Ф е л ь д ' є г е р (нім.) — в австрійській армії ХІХ століття боєць спеціального батальйону стрільців. і, стискаючи в руці папери, питав: «Це ви Юзеф Н.?».

«Так», — відповів я здивовано.

«Чи вам якийсь час тому, — сказав офіцер, — снився стандартний сон біблійного Йосифа?».

«Можливо…».

«Тоді все правильно, — мовив офіцер, заглядаючи в папери. — Чи вам відомо, що цей сон було зауважено в найвищому місці й суворо розкритиковано?».

«Я не відповідаю за свої сни», — відповів я.

«Та ні, відповідаєте. Іменем Його Цісарсько-Королівської Величності вас заарештовано!».

Я усміхнувся.

«Яка неповоротка машинерія юстиції! Бюрократія Його Цісарсько-Королівської Величності дещо обважніла. Я вже давно знівелював той колишній сон діяннями значно тяжчого калібру. За них я сам хотів відміряти собі по справедливості, а тут отой сон зі строком давності рятує мені життя. До ваших послуг, пане».

Я побачив колону фельд’єгерів, що наближалася, й сам простягнув руки, щоб на них надягнули кайдани. Ще раз озирнувся. Востаннє побачив Б’янку. Вона махала хустинкою з палуби. Гвардія інвалідів мовчазно відсалютувала мені.

Літні ночі я вперше пізнав у рік закінчення гімназії, під час канікул. У нашому домі, що ним через відчинені вікна весь час перевіювалися подихи, шуми і зблиски гарячих літніх днів, об’явився новий пожилець — маленьке, примхливе і квилюче створіння, синочок моєї сестри. Він накликав на нашу оселю таке собі відродження примітивних укладів, розвернув соціологічний процес у бік кочівної й гаремної атмосфери матріархату зі стійбищами постелей, пелюшок, вічно праної та висушуваної білизни, з недбальством жіночих процедур, супроводжуваних щедрими оголюваннями вегетативно-невинного штибу, з кислуватим запахом немовляцтва й налитих молоком грудей.

Після важких пологів сестра виїхала на води, шваґер з’являвся лише поїсти, а батьки до пізньої ночі просиджували у крамниці. Над усім житлом розпростерла свою владу нянька немовляти, бурхлива жіночність якої примножилась і усанкціонувалася роллю матері-годувальниці. Переповнена величчю такої місії, вона всім своїм широким і ваговитим єством наклала на всю оселю печать гінекратії [178] Г і н е к р а т і я (з гр.) — панування жінок. , затвердивши перемогу ситої та буйної тілесності, в розумних пропорціях розподіленої між нею самою та двома молодими служницями, що кожною своєю дією дозволяли собі розпускати, мов павине віяло, всю шкалу самодостатньої жіночності. На тихе цвітіння і визрівання саду, сповненого шелестом листя, срібними полисками й тінистою задумою, наш будинок відповідав пахощами жіночності й материнства, що здіймалися над білою білизною та квітучою плоттю. І коли страшенно сліпучої полудневої пори вражено злітали вгору всі фіранки на розчахнутих навстіж вікнах, а всі натягнуті на мотуззі пелюшки здиблювалися лискучою шпалерою, то крізь цей білий сполох єдвабів і хустя пливли пір’ясті насінини, пилинки, розгублені клаптики — і сад з усіма напливами світла й тіні, з мандрівними шумами й затишшями повільно проходив кімнатою, немовби о цій Господній годині розступалися всі перепони та стіни і цілим світом без думки й чуття заволодівав трепет усеохопної єдності.

Вечори того літа я проводив у кінотеатрі містечка. Я виходив з нього після останнього сеансу.

Із чорноти кінозалу, розірваного метушнею летючих променів і тіней, можна було вийти до тихого світлого вестибюлю — ніби з безміру буряної ночі до затишної господи.

Після фантастичної гонитви вертепами фільму, після всіх екранних ексцесів загнане серце стихало в тій світлій почекальні, захищеній стінами від натиску великої патетичної ночі, в тому безпечному пристанищі, де час віддавна спинився, а жарівки намарне випромінювали безглузде світло — хвиля за хвилею, в ритмі, що його раз і назавше усталив глухий стукіт мотора, від якого ледь здригалася касирчина будка.