Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Улітку крамниця дико і нехлюйно заростала зіллям. З боку подвір’я та складу вікно аж зеленіло від бур’янів та кропиви, підводне і мерехтливе від листяних спалахів та плавучих відблисків. Мов на дні старої зеленої пляшки, в ньому крізь напівморок довгих літніх пополуднів дзижчали в невиліковній меланхолії мухи — хворі монструозні екземпляри, розгодовані на батьковому солодкому винограді волохаті самітниці, що весь день оплакували свою прокляту долю довжелезними й монотонними епопеями. Ця звиродніла порода крамничних мух, схильна до диких і несподіваних мутацій, рясніла дивними особинами, плодами кровозмісних схрещень, і вироджувалася в якусь надпороду велетнів-важковаговиків, ветеранів з глибоким і жалісним тембром, диких і пригнічених друїдів [197] Д р у ї д и (з кельт.) — жерці святого дуба у кельтів; тут найімовірніше, у значенні — ретрогради, жерці релігії, що зникає. власного страдництва. Наприкінці літа ці самотні, вже останні в роду смертники врешті вилуплювалися, схожі на великих синіх жуків, німі й безголосі, зі змарнілими крилами, і відбували своє сумовите життя, без кінця пробігаючи зеленими шибами в невтомних і заблудлих пересуваннях.

Двері відчинялися настільки рідко, що заростали павутиною. Мати спала за столом, у сукняному гамаку, підвішеному між полицями. Продавці, закусані мухами, смикалися, гримасливо кидаючись у неспокійному літньому сні. Тим часом на подвір’ї розросталося зілля. Під диким палючим сонцем смітник плодився цілими поколіннями велетенських кропив і калачиків.

Від зіткнення сонця з краплиною ґрунтових вод на цьому шматку землі зачиналася їдка субстанція зелені, сварливий відвар, отруйний дериват хлорофілу [198] Д е р и в а т х л о р о ф і л у — тут: те, що походить від зеленого барвника, тобто є ефектом рослинної плодючості. . Там і варився під сонцем той гарячковий фермент, розростаючись у легкі листяні формації, багаторазові, зубчаті й поморщені, тисячі разів повторені за єдиним зразком, за єдиною схованою в них ідеєю. Дорвавшись до свого моменту, ця заразна концепція, ця полум’яно-дика ідея ширилась, як вогонь — запалена сонцем, вона росла під вікном пустим паперовим базіканням зелених плеоназмів [199] П л е о н а з м — див. «Весна», прим. 35 (у електронній версії — прим. 144). , зільна марнота, сто разів розмножена в несосвітенній гидкій маячні, жалюгідна й дешева латанина, що латка по латці покривала складську стіну дедалі більшими шелесткими, волохато-пухкими клаптями. Продавці будилися з мимолітної дрімоти почервонілі на лицях. У дивному піднесенні вони вставали з підстилок і, сповнені гарячковим завзяттям, розгортали у власній уяві героїчні буфонади [200] Б у ф о н а д а (з італ.) — тут: блазнювання, комікування, кривляння. . Знеможені нудьгою, вони колихалися на високих полицях і тарабанили ногами, намарне видивляючи хоч якусь пригоду в порожньому просторі Ринку, дочиста виметеному спекою.

Тоді бувало, що який-небудь селюк, босий і простакуватий, зупинявся з ваганням у дверях крамниці, несміливо зазираючи досередини. Для знудьгованих продавців це була розвага хоч куди. Вони вмить злазили з драбин, мов павуки на вид мухи, і вже оточений та зусібіч розшарпуваний і заштурхуваний, ще й засипуваний тисячею питань, селючина із засоромленою усмішкою сяк-так відбивався від нав’язливих атак. Він чухав голову, шкірився, з недовірою витріщався на облесних ловеласів [201] Л о в е л а с (від англ. Lovelace — прізвище героя роману Семюела Річардсона «Клариса Гарлоу») — спокусник, перелюбник; тут: настирливий інтриган. . Ага, про тютюн мова? Але про який? Чи про наймодніший, македонський, бурштиново-золотий? Ні? Добре б і звичайного люлькового? Махорки? Тільки ближче, ближче прошу. Не лякайся. Своїми компліментами впереміш зі штурханами продавці заганяли його углиб крамниці, до бічної ляди коло стіни. Продавець Леон, ставши за перегородкою, силкувався висунути фіктивну шухляду. О, як же він, бідний, мучився, як кусав губи від марних зусиль! Ні! Слід було кулаками і з розмаху валити в черево ляди, з усіх сил. Простачок, під’юджуваний продавцями, робив це самовіддано, зосереджено і старанно. Врешті, коли й це не допомагало, він вилазив на стіл і тупав босими ногами, згорблений та посивілий. Ми ж заходилися від сміху.

Тоді ж і трапився той гідний пошкодування інцидент, який усіх нас переповнив смутком і соромом. Ніхто з нас не лишився безвинним, хоч ми й не чинили зі злої волі. Це була радше наша легковажність, недостатність поваги і розуміння щодо високих батькових турбот, наша необережність, яка, наклавшись на непередбачувану, незахищену, схильну до крайностей батькову натуру, призвела до справді фатальних наслідків.