Герман Гессе - Степовий вовк

Тільки-но я побачив, що вона хоче встати, як зразу занепав духом, злякався, що вона піде й лишить мене самого, і тоді все стане знов, як було. Як ото затихлий на якусь годину зуб раптом знов запече вогнем, так і до мене враз повернувся мій жах. О Боже, як же я міг забути, що на мене чекає? Хіба щось змінилося?

— Стривайте,― благально вигукнув я,― не йдіть... не йди! Звичайно, ти можеш танцювати, скільки хочеш, але не затримуйся довго, вернися, чуєш, вернися!

Дівчина, засміявшись, підвелася. Я думав, що вона вища. Вона була струнка, але невисока. Знов вона мені когось нагадала ― та кого? Я не міг згадати.

— Ти вернешся?

— Вернуся, але не зараз, може, за півгодини або й за годину. Я тобі ось що скажу: заплющ очі й трохи поспи. Тобі треба поспати. Я посунувся, щоб вона пройшла, її сукня ковзнула по моїх колінах. Ідучи, вона глянула в маленьке кругле люстерко, високо звела брови, припудрила підборіддя маленькою китичкою і зникла в другій залі. Я озирнувся навколо: чужі обличчя, чоловіки з цигарками, розлите пиво на мармурових столиках, всюди гамір і вереск, танцювальна музика в сусідній залі. Вона сказала, щоб я поспав. Ох, люба моя дитино, ти не маєш уявлення, що таке мій сон, він лякливий, мов лисиця! Спати серед цього ярмарку, біля столу, під стукіт кухлів з пивом! Я надпив вина, витяг із кишені сигару й пошукав сірників, але курити мені не хотілося, і я поклав сигару перед собою на стіл. Вона сказала мені: «Заплющ очі». Бог його знає, звідки в неї цей голос, цей низький, лагідний голос, материнський голос. Його приємно слухатись, я відчув це на собі. Я слухняно заплющив очі, прихилив голову до стіни й усміхнувся: хіба в такому місці можна заснути, серед цієї навали звуків! Я вирішив підійти й заглянути в другу залу,― треба ж було побачити, як танцює моя дівчина,― але, ворухнувши ногами під стільцем, аж тепер відчув, як стомило мене довге блукання по місту, і лишився сидіти. І враз заснув, скорившись тому материнському наказові, заснув глибоко, солодко, і побачив ясНИЙ, чудовий сон ― давно вже зі мною такого не бувало.

Мені снилося, що я сиджу й чекаю на когось у старомодній приймальні. Спершу я тільки знав, що мене має прийняти якась вельможна особа, а потім згадав, що це пан фон Гете. На жаль, я прийшов сюди не зовсім як приватна особа, а як кореспондент однієї газети. Це мене дуже муляло, і я не міг зрозуміти, який дідько вплутав меле в таку ситуацію. Крім того, мене непокоїв скорпіон; я щойно бачив його, він хотів вилізти мені на ногу. Я, щоправда, струсив із себе те маленьке, бридке, чорне створіння, але не знав, де воно ділося, і не зважувався пошукати його.

А ще я був не зовсім певний, чи не вийшло гак, що яро мене помилково доповіли не Гете, а Маттісонові, якого я вві сні сплутав з Бюргером, приписавши йому вірші про Моллі. А втім, мені б дуже хотілося зустрітися з Моллі, я уявляв собі її дивовижно гарною, ніжною, музикальною, осяяною золотим вечірнім світлом. Аби ж я був опинився тут не за дорученням тієї клятої редакції! Невдоволення моє все наростало і поволі перейшло й на Гете, до якого в мене раптом з'явилося багато претензій. Нічого собі буде інтерв'ю! Але скорпіон, хоч він і небезпечний і, може, причаївся десь біля самого мене, все ж таки був, мабуть, не зовсім поганий; мені вже здавалося, що він може означати й щось приємне, що він навіть має якийсь зв'язок з Моллі, що він її посланець чи її геральдичний звір, небезпечна й чудесна емблема жіночності і гріха. А, може, він зветься Вульпіусом? Але тієї миті служник відчинив двері, я підвівся й зайшов.

Там стояв старий Гете, невисокий, випростаний, і на його грудях класика справді блищала велика орденська зірка. Він здавалося, все ще виконував свої урядові обов'язки, все ще давав аудієнції, все ще наглядав за світом зі свого веймарського музею. Бо тільки-но побачив мене, як різко кивнув головою, наче старий крук, і врочисто мовив:

— Ну що ― ви, молоді, начебто не дуже згодні з нами і з тим, що ми зробили?

— Так, ви не помилилися,― сказав я, холонучи під його міністерським поглядом.― Ми, молоді, справді незгодні з вами, старою людиною. Ви для нас, ваша вельможносте, надто врочисті, надто марнославні й пихаті, і не зовсім щирі. І це, певне, найважливіше: не зовсім Щирі.

Невисокий старий чоловік трохи похилив наперед суворе чоло, і його вольових, по-службовому стиснених уст торкнулася легенька усмішка, вони раптом чудесно ожили, і в мене серце закалатало в грудях, бо я зненацька згадав вірш «Присмерк з неба опустився» і усвідомив, що ці слова написав чоловік, який стоїть переді мною, що вони вийшли з-під його пера. Власне, я тієї хвилини був уже цілком роззброєний і переможений і радо опустився б перед ним навколішки. Але я напружено стояв і почув, як він сказав, усе ще всміхаючись: