Герман Гессе - Степовий вовк

Я сів на хвилину перепочити в якійсь похмурій пивниці на околиці міста, випив коньяку з водою, і знов нечистий погнав мене далі, вгору і вниз стрімкими, кривими вуличками старого міста, алеями, привокзальним майданом. Може, кудись поїхати? Я зайшов на вокзал і втупився у розклад поїздів на стіні, потім випив трохи вина, намагаючись опанувати себе. Примара, якої я так боявся, наближалася до мене, ставала дедалі чіткіша. Це була необхідність вертатися додому, до своєї кімнати, стати віч-на-віч зі своїм відчаєм. І мені її не уникнути, хоч би скільки я бігав вулицями, рано чи пізно я мушу вернутися до своїх дверей, до свого столу з книжками, до канапи зі знімком моєї коханої над нею, до тієї хвилини, коли доведеться взяти бритву й перерізати собі горло. Все виразніше я бачив перед собою цю картину, і все шаленіше калатало в мене сердце. Я відчував найбільший страх з усіх страхів: страх перед смертю. Хоч я не бачив іншого порятунку, хоч огида, біль і розпач оточили мене стіною, хоч ніщо вже не вабило мене, ніщо не могло втішити й принести надію, я невимовно боявся екзекуції, останньої хвилини, холодної розпанаханої рани на своєму тілі.

Я не бачив способу позбутися цього страху. Якщо навіть у двобої розпачу і боягузства й сьогодні переможе боягузство, завтра й кожного наступного дня переді мною знов стоятиме розпач, обтяжений ще й самозневагою. Я просто доти братиму в руки бритву й відкладатиму її, доки нарешті колись зважуся. То чи не краще зважитися вже сьогодні? Я розважно вмовляв себе, як налякану дитину, але дитина не хотіла слухати, вона тікала, хотіла жити. Здригаючись, я знов подався в місто, все далі обминаючи свій будинок, вмовляючи себе, що треба вернутися, і все зволікаючи. Час від часу я заходив до якоїсь пивниці, випивав келих вина або й два, а тоді далі кружляв, мов зачарований, навколо своєї мети, навколо бритви й смерті. Інколи, до краю втомлений, я сідав на лавку, на край фонтана чи на якусь тумбу, дослухавсь, як б'ється моє серце, витирав піт з чола, потім схоплювався і біг далі, сповнений смертельного страху і несміливої туги за життям.

Так, пізно вночі, я опинився десь на околиці, в незнайомій мені частині міста, й зайшов до ресторану, за освітленими вікнами якого гриміла музика. Над входом я прочитав на старій таблиці: «Під чорним орлом». Усередині був справжній содом: тиснява, дим, випари вина, галас. У другій, дальшій залі танцювали, там шаленіла музика. Я зупинився в першій залі, де переважав простий люд, деякі відвідувачі були вдягнені зовсім бідно. У другій залі можна було побачити й елегантну публіку. Проштовхавшись крізь натовп, я опинився біля буфету, притиснений до столика, коло якого на лавці під стіною сиділа вродлива бліда дівчина в тоненькій вечірній сукні, з низьким викотом і зів'ялою квіткою у косах. Дівчина пильно й приязно глянула на мене, коли я наблизився, і, всміхнувшись, посунулася, щоб дати мені місце.

— Можна? ― запитав я, сідаючи поряд із нею.

— Звичайно, можна,― відповіла вона.― А хто ти такий?

— Дякую,― мовив я.― Я не можу піти додому, не можу, нізащо не можу, я хочу тут посидіти, біля вас, якщо дозволите. Ні, я нізащо не можу вернутися додому.

Дівчина кивнула головою, ніби все зрозуміла, і пасмо волосся з чола в неї пересунулося до вуха. Тепер я побачив, що в її косах була камелія. В залі не вгавала музика, кельнерки біля буфету квапливо передавали на кухню замовлення.

— Лишайся тут,― сказала дівчина, і від її голосу в мене наче полегшало на серці.― А чого ти не можеш вернутися додому?

— Не можу. Вдома на мене чекає щось... ні, не можу, надто страшно.

— То перечекай тут. Але найперше витри окуляри, ти ж нічого не бачиш. Отак, дай свою хусточку. Що ми питимем? Бургундське?

Вона витерла мені окуляри, і аж тепер я роздивився на неї. Обличчя в неї було бліде, рішуче, з яскраво нафарбованими губами, з сірими, ясними очима і з гладеньким холодним чолом. На скроню спадало коротке, непокірне пасмо волосся. Добродушно й трохи глузливо вона заопікувалася мною, замовила вина, цокнулася, і враз їй упали в око мої черевики.

— Боже, звідки ти прийшов? У тебе такий вигляд, наче ти добирався пішки з Парижа. Так не ходять на бенкет.

— Може, й ні,― ухильно мовив я і ледь усміхнувся.

Я слухав її, не перебиваючи. Вона мені дуже сподобалась, і це мене здивувало, бо досі я уникав таких молодих дівчат і не довіряв їм. І ставилась вона до мене саме-так, як мені цієї миті хотілося,― о, не тільки цієї миті, вона відтоді завжди так до мене ставилась. Так уважливо, як мені було потрібно, і так глузливо, як мені було потрібно. Вона замовила бутерброд і звеліла мені з'їсти його. Далі налила вина й наказала трохи випити, але поволі, не поспішаючи. Потім похвалила мене, що я такий слухняний.