Герман Гессе - Степовий вовк

Поки мої двоє «я» сперечалися, вони майже забули про шановного професора, а коли раптом його присутність почала знов обтяжувати мене, я поквапився спекатись його. Я довго дивився йому вслід: він ішов безлистою алеєю, і хода в нього була добродушна й трохи кумедна, як завжди в ідеаліста й людини віри. В моїй душі точилася запекла боротьба, і, машинально згинаючи й розгинаючи пальці, змагаючись зі скрадливими підступами подагри, я усвідомлював, що вскочив у халепу, взяв на свою голову запрошення на вечерю о пів на восьму, а разом з ним прирік себе на обмін люб'язностями, наукову балаканину і споглядання чужого родинного щастя. Сердитий на себе, я вернувся додому, змішав коньяку з водою, запив ним таблетки від подагри, ліг на канапу і спробував читати. Тільки-но мені пощастило нарешті захопитися «Софіїною подорожжю з Мемеля в Саксонію», чудесною повістю з вісімнадцятого сторіччя, як раптом я знов згадав про запрошення, згадав, що я неголений і мушу одягатися. Господи Боже, ну навіщо я взяв на себе цю халепу? Що ж, підводься, Гаррі, відклади книжку, намилися, вишкрябай до крові підборіддя, причепурися й покажи людям, який ти люб'язний! Намилюючись, я згадав бридку яму на кладовищі, в яку сьогодні опустили незнайомого мені небіжчика, та кислі обличчя знуджених братів і сестер у Христі, і мені навіть не стало смішно. Я подумав, що там, у тій бридкій ямі, під акомпанемент безглуздих нещирих слів проповіді, серед безглуздих, нещирих мін учасників похорону, серед гнітючого краєвиду всіх тих хрестів і табличок з бляхи та мармуру, серед штучних квіток із дроту й скла, не тільки настав кінець тому незнайомому, не тільки завтра чи післязавтра настане и мені кінець і мене теж закопають у землю на очах у знуджених, лицемірних учасників жалобної процесії,―ні, так настане кінець усьому, всім нашим прагненням, нашій культурі, нашій вірі, всім нашим життєвим радощам; усе це дуже хворе й скоро буде там поховане. Весь світ нашої культури ― суцільне кладовище, де від Ісуса Христа й Сократа, від Моцарта й Гайдна, від Данте й Гете лишилися тільки збляклі імена на іржавих табличках, оточені знудженими, лицемірними учасниками траурних церемоній, які багато чого віддали б за те, щоб у них збереглася віра в ці таблички, їхню колишню святиню, багато чого віддали б за змогу сказати хоч одне чесне, щире слово смутку й розпачу про цей минулий світ, але їм не лишається нічого іншого, як, кисло скривившись, стояти навколо могили. З люті я знов порізав підборіддя в тому самому місці, що завжди, й припік галуном рану, а все ж мусив ще раз змінити щойно пришпилений чистий комірець, зовсім не знаючи, навіщо я все це роблю, бо не мав ніякого бажання йти до професора. Але частина Гаррі знову влаштувала спектакль, назвала професора симпатичним чолов'ягою, запрагнула хоч трохи побути серед людей, серед їхнього тепла, поговорити з ними, згадала вродливу професорову дружину, підкинула мені думку, що, власне, дуже приємно провести вечір з такими привітними господарями, допомогла мені заліпити підборіддя англійським пластирем, одягтися, зав'язати гарну краватку й лагідно повела мене в гості, всупереч справжньому моєму бажанню залишитися вдома. Водночас я думав: отак як я тепер одягаюся і йду в гості до професора, щоб обмінятися з ним більш чи менш фальшивими люб'язностями, насправді не бажаючи , цього, так роблять, живуть і поводяться мало не всі люди. День у день, кожної години вони силують себе ходити в гості, провадити розмови, сидіти в установах і в конторах, з примусу, автоматично, проти своєї волі роблять те, що з таким самим успіхом могла б виконати машина або взагалі можна було б не виконувати; і ця вічна, невпинна автоматичність заважає їм, як і мені, критично глянути на своє життя, пізнати й відчути його безглуздість і банальність, його моторошну сумнівність, його безнадійну трагічність і порожнечу. Ох, і вони мають рацію, тисячу разів мають рацію, ті люди, що так живуть, що грають у свою скромну гру і дбають про свої скромні справи, а не опираються цій гнітючій автоматичності й не вдивляються розпачливо в порожнечу, як оце я, схибнутий самітник. Коли я часом на цих сторінках висловлюю зневагу до людей або й глузую з них, то не думайте, що я хочу звалити на них свою вину, звинуватити їх, перекласти на інших відповідальність за своє особисте лихо! Але я, зайшовши так далеко і стоячи на самому краю життя, там, де воно спадає у темну прірву, чиню негарно, брешу, коли прикидаюся перед собою і перед іншими, що ця машина крутиться й для мене, що я й досі належу до цього милого дитячого світу вічної гри!