Герман Гессе - Степовий вовк

Ох, моя шерсть взялася сивиною і очі вже не бачать, як раніш, давно вовчиці вже нема зі мною, Є лиш мороз, колючий, як той ніж. І марно мрію я про кусень м'яса, душа моя від горя запеклася, і біль я свій студити снігом мушу, хай візьме чорт мою нещасну душу.

Отже, я мав тепер перед собою два своїх портрети, один ― автопортрет у незграбному вірші, сумний і несміливий, як і сам я, а другий ― холодний, намальований начебто з цілковитою об'єктивністю кимось стороннім, хто дивився на мене збоку і згори, хто знав про мене більше, а проте й менше, ніж я сам. І обидва ці портрети, мій сумний, незграбний вірш і мудра розвідка незнайомого автора, прикро вражали мене, обидва були правдиві, обидва без прикрас змальовували моє безрадісне існування, обидва ясно показували, яке нестерпне, яке нестійке моє становище. Цей Степовий Вовк мусив померти, мусив власною рукою покласти край своєму ненависному життю ― або мусив перетопитися в нищівному вогні оновлення й самопізнання, змінитися, зірвати свою маску і осягти нове «я». Ох, цей перехід для мене не новий, я його знаю, часто переживав і щоразу в часи найбільшого розпачу. І щоразу під час цього тяжкого руйнівного переживання тодішнє моє «я» розбивалося в друзки, щоразу глибинні сили розхитували й нищили його, і щоразу якась заповітна й особливо дорога частка мого життя зраджувала й покидала мене. Одного разу я втратив свою міщанську репутацію разом з майном і мусив навчитися обходитись без пошани тих, хто досі скидав переді мною капелюха. Іншого разу за одну ніч розбилося моє родинне щастя: моя божевільна дружина вигнала мене з дому, кохання й довіра раптом обернулись на зненависть і смертельну ворожнечу. Л пішов, і сусіди проводили мене співчутливими, зневажливими поглядами. Тоді почалася моя самота. Минали тяжкі й гіркі роки. В суворій самоті, завдяки виснажливій самодисципліні, я витворив собі ідеал нового, аскетично-духовного життя й знов досяг відносного спокою й рівноваги, віддаючись вправам з абстрактного мислення і твердо впорядкованій медитації. Та потім ця моя життєва будова розвалилася, раптово втратила свій високий, шляхетний сенс; мене знов потягло в бурхливі виснажливі подорожі по світу, почали нагромаджуватись нові страждання й нові провини. І щоразу перед тим, як я мав зірвати маску, перед тим, як мав розбитися якийсь ідеал, наставала ця моторошна дорожнеча й тиша, ця смертельна облога, самота й відчуженість, це порожнє, пустельне пекло байдужості й розпуки, яке я тепер знов повинен перейти.

Не буду заперечувати, за кожним таким струсом у своєму житті я, зрештою, щось і здобував ― мій духовний світ трохи ширшав і глибшав, я трохи вільнішав, але й ставав самітніший, незрозуміліший і холодніший. З погляду міщан моє життя від одного струсу до другого було невпинним спадом, чимраз більшим віддаленням від нормального, дозволеного, здорового. З плином років я позбувся фаху, родини, домівки, опинився за всіма соціальними групами. Ніхто не хотів спілкуватися зі мною, ніхто мене не любив, чимало людей ставилися до мене з підозрою, я вічно був у прикрому конфлікті з громадською думкою та мораллю і, хоч і жив ще в міщанському оточенні, та мої думки й почуття були йому чужі. Релігія, батьківщина, родина, держава втратили для мене свою вартість і стали мені байдужі, марнославство науки, ремесел, мистецтва викликало в мені огиду. Мої погляди, смаки, весь мій інтелект, яким я колись здобував собі славу, пошану й любов, тепер занепали, здичавіли, люди почали мене минати. Якщо я в усіх своїх перетвореннях, таких неймовірно болісних, і вигравав щось невидиме й невагоме, то мені доводилося за нього дорого платити, і з кожним разом життя моє ставало суворіше, тяжче, самітніше й небезпечніше. Справді, я не мав ніяких підстав бажати продовження цієї дороги, що вела мене в дедалі розрідженіше повітря, схоже на імлу з «Осінньої пісні» Ніцше.

Ох так, я знав ці переживання ці перетворення, що їх доля призначає своїм важким дітям, які завдають їй найбільшого клопоту, аж надто добре знав. Я знав їх так, як шанолюбний, але невдатний мисливець ― етапи свого полювання, як старий біржовий гравець ― етапи своїх спекуляцій: виграш, застій, криза, банкрутство. Невже я справді повинен знов усе це пережити? Всі ці тортури, всі ці нестерпні муки, це пересвідчування в ницості й нікчемності свого власного «я», цей моторошний страх перед загибеллю, страх перед смертю? Чи не розважніше й не простіше запобігти повторенню стількох мук і накивати п'ятами? Авжеж, так було б простіше й розважніше. Правда чи неправда все те, що в книжечці про Степового Вовка написано про самогубців, але ніхто не може позбавити мене втіхи за допомогою світильного газу, бритви або пістолета уникнути повторення цього гіркого, болісного процесу, який мені вже так часто й так глибоко доводилося переживати. Ні, хай йому чорт, немає в світі сили, яка б змогла зажадати від мене, щоб я ще раз спізнав смертельний жах зустрічі з самим собою, перетворення, втілення в новий образ, мета й кінець яких ― не спокій і відпочинок, а все нове й нове самознищення, все нове й нове формування! Може, самогубство й безглуздий боягузливий спосіб, може, то безславна, ганебна втеча від лиха, але з цього млина страждань кожна, навіть найганебніша втеча здається щастям, тут більше немає місця для шляхетності й героїзму, тут я поставлений перед простим вибором: або легенький, скороминущий біль, або невимовно тяжка, нескінченна мука. У своєму тяжкому шаленому житті я досить часто бував шляхетним донкіхотом, обирав замість вигоди честь, а замість розважності ― героїзм. Тепер годі!